Нині цей спільний для гаївчан і залізчан некрополь займає площу майже 4,5 га. З лівого боку цвинтаря є невелика каплиця. Нею, правда, не користуються. Існує переказ, що її давним-давно збудував якийсь пан, що загубив тут великі гроші. Стривожений вельможа довго їх шукав і, нарешті, знайшов. У знак подяки Всевишньому він на тому місці збудував каплицю. Опісля біля неї постав цвинтар. 

На кладовищі захоронена історія не одного покоління мешканців Гаїв-Розтоцьких, Нових Залізців і, до недавнього, села Гаї-за-Рудою. Надгробки з іменами померлих із далекого минулого та епітафіями – це сторінки з життєпису, своєрідна книга пам’яті цих населених пунктів, представників різних поколінь, різних національностей. За скромними підрахунками, тут майже шість тисяч поховань людей, що жили і творили на цій благодатній землі. Скорботні написи на надмогильній плиті, короткі відомості про життєвий шлях спочилого на шляху до вічності нерідко привідкривають нам невідомі сторінки з їхньої історії. А інколи – задають нові загадки. Бо, блукаючи між понівечених старих надгробків і читаючи написи на них, можна дізнатися про такі цікавинки з минулого, про які не розповість жодне історичне дослідження.  

Найдавніші могили низькі, метр заввишки. Це кам’яні хрести з вирізьбленими на раменах епітафіями, що праворуч і ліворуч від центрального входу. Час уже майже стер літери на каменях, «дозволив» моху і плющу вкрити їх. Але подекуди все ще можна розгледіти роки чи то народження, чи то смерті – 1848, 1851, 1883… Над хрестами, майже впритул одне до одного, вивищуються давні розп’яття і скульптури святих – Ісуса Христа, Богородиці, Миколая, Гавриїла, Петра... 

Є тут давні пам’ятники, стилізовані під «дерево життя», що нагадують придорожні дерев’яні розп’яття з грубуватою манерою різьблення, мінімальною увагою до пропорцій і деталей. Але хрест залишається одним із елементів зовнішнього оздоблення, а центральною віссю меморіальної композиції стає, власне, скульптура. 

Хтось, можливо, скаже, що описаний мною цвинтар не представляє собою великої художньої цінності. Вишуканих зразків поховального мистецтва там не так багато. Однак, навіть напівзруйновані чи виконані в так званому народному стилі з доступних матеріалів давні надгробки відображають ознаки і стилі тогочасних поховань своєї епохи. Бо саме вони розкривають зміни уподобань і впливів у народному житті. Оглядаючи їхні форми, оздоби та матеріал, з якого їх виконали, можна простежити всі історичні зміни в нашому краї впродовж  принаймні двох останніх століть.  

Щодо матеріалу, з якого виготовляли хрести, то на початку, коли закладався цвинтар, це було дерево. Адже майже всі потреби селянина задовольняв цей матеріал. На другому місці слід зазначити кам’яні хрести. Таких на нашому цвинтарі багато. До 1939 року, тобто до приходу совітів, кам’яні хрести були чисельними. Іншим матеріалом для виготовлення хрестів був литий метал. На могилах такі хрести мали вказувати на поважність поховання. Своїми художніми формами і виразністю давні литі хрести відповідають традиціям західного мистецтва. Хрестам, виконаним в другій половині XX століття у колгоспних майстернях з арматури, вже не притаманна та художня виразність, що була характерною для кованих і литих хрестів XIX століття.  

Теперішні нові поховання вражають атмосферою музейної ошатності. Тут десятки кам’яних, гранітних фігур на постаментах із багатим і не дуже декором. Частина з них у вигляді стели – вертикальної плити. До речі, вагома ознака некрополя – написи на пам’ятниках, виконані різними мовами. Зустрічаються тут, крім української, польська, німецька. 

Проходячи доріжками цвинтаря, читаю на надгробках вибиті скорботні надписи. І ще раз переконуюся, що перед смертю воістину всі рівні: багаті і бідні, цивільні і військові, обдаровані й ординарні, віруючі й атеїсти, наукові генії і малограмотні, генерали-герої і невідомі солдати. 

Вдячні гаївчани не забувають, що наша пам’ять – це зв’язок поколінь, який неможливо перервати, бо це буде безвідповідально. Ця пам’ять про минуле збагачує людей, виховує, зближує їх. Тож напередодні, і не тільки, поминальних днів люди відвідують могилки, прибирають їх, висаджують квіти. Своїх покійних родичів гаївчани поминають під час Великодніх свят, у Провідну неділю, а також 2 листопада після Дня всіх святих. У час поминальних днів священник відправляє коротку панахиду, біля могил люди щиро моляться, запалюють свічки і ставлять квіти. Влаштовувати тризну, поминальні обіди на кладовищах у нашому краї не прийнято. 
Під час війни на цвинтарі було зруйновано багато могил. І досі на старих похованнях можна побачити фігури з відбитими головами, понівеченими осколками постаментами. 

На території цвинтаря є австрійські захоронення періоду Першої світової війни. Кількість похованих невідома, проте старожили розповідали, що не одна сотня. Загиблі були першими жертвами братовбивчої війни 1914–1918 років. Адже зовсім близько, за п’ять кілометрів від села, тут проходив австрійсько-російський кордон, який розділяв до 1914 року дві імперії – російську та Австро-Угорську. Ранньою весною, коли немає густого різнотрав’я, ще можна розгледіти на поверхні насипи-горбики в чотири ряди, на яких час майже розсунув землю. 

Тут, на цвинтарі, також є символічна могила борцям за волю України, насипана на початку 90-х років минулого століття. Посвячення могили вилилося тоді у велелюдний мітинг-реквієм, учасниками якого були жителі Гаїв-Розтоцьких, Залозець, Гаїв-за-Рудою та численні гості. 
Одразу при вході на кладовище з правого боку привертає увагу могила у формі кам’яного кургану, але уже не символічна, а справжня, з написом: «Тут спочивають борці за волю України Кухарський Й. І, Дець С. А., медсестра Рома». 

Окрему ділянку займають перепоховання радянських воїнів. У правій частині цвинтаря споруджено Меморіальний комплекс радянським воїнам, що загинули в роки Другої світової війни. У п’ятдесятих роках минулого століття сюди було перенесено останки загиблих бійців, похованих одразу після воєнних дій на різних місцях і колективних кладовищах. Тут є одна індивідуальна та 4 братніх могили. На одній встановлено стандартний пам’ятник радянських часів у вигляді фігури солдата на постаменті. Комплексна споруда, гігантська стела із 63 плитами, на кожній із яких вибито по 25–27 прізвищ полеглих воїнів, свідчить, що тут перепоховано майже 1600 осіб. Цей меморіал із військовими похованнями – це радше данина радянському канону та ідеології.  

На цвинтарі упокоїлося в індивідуальних могилах орієнтовно сімдесят гаївчан, що повернулися з фронтів Другої світової війни зраненими, покаліченими, але живими і які згодом знайшли свій вічний спочинок уже вдома, на рідній землі. 

Тут похований народний майстер та умілець килимарської справи Іван Покиданець. Відійшов він у засвіти 1990 року, та його килими знайшли почесне місце у хатах гаївчан, жителів навколишніх сіл і милують їхнє око ще й донині. 

Тут розташована могила Казимира Патриляка – доктора хімічних наук, професора, лауреата Державної премії України в галузі науки і техніки. Його ім’я тепер носить Гає-Розтоцький навчально-виховний комплекс «Загальноосвітня школа І–ІІІ ступенів – дошкільний навчальний заклад».  
Місце останнього  спочинку тут знайшов  Віктор Лупійчук – український різьбяр по дереву,учасник виставок у Тернополі, Києві, Слівені, автор дерев’яних іконостасів у церквах Тернополя, а також циклів дерев’яних скульптур, присвячених історії України та сакральній тематиці. 

На жаль, серед прибраних і чистих могил зустрічаються занедбані та порослі бур’янами, за якими уже ніхто не доглядає. На території цвинтаря є і польські давні поховання, переважно також недоглянуті. 

Проте, якщо із забур’яненістю окремих могил ще можна дати якось раду, то в місцевої гає-розтоцької релігійної громади є інші досить серйозні «цвинтарні» проблеми. У глибині кладовища серед захоронень із простими фігурами-пам’ятниками сяє банею могила ієрея Петра Боярського, що служив у Запорізькій єпархії та за загадкових обставин загинув там мученицькою смертю у 1993 році. Від приїжджих, вірних упц московського патріархату, можна почути розповіді про чудотворний вплив цієї могили, посмертну чудодійність покійного священника. Тому сюди приходить багато людей, які переконані, що саме він зарадить їм у тяжку хвилину. 

Одні приїжджають просто як паломники, щоб помолитися, інші відправляють церковні служби, привозять сюди  недужих, часто психічно хворих, чий надмірно збуджений стан нерідко доходить до нестями та самозабуття. Тоді біля могили чути істеричні крики, плачі та голосіння. І це ще не все. Кожен, хто приїхав, намагається взяти біля могили жменю землі. Беруть не для того, щоб її зберігати вдома чи носити на грудях у медальйоні, а для того, щоб... їсти. Хворі вірять у те, що мученик обов’язково допоможе і що земля з його могили має чудодійні властивості. 

Родина Боярських підтримує на могилі чистоту і порядок, час від часу підсипає її ґрунтом. Землю доводиться брати із навколишніх полів. А місцева агрофірма для боротьби з бур’янами на полях використовує хімічні препарати – різні гербіциди, та для підвищення врожайності вносить у ґрунт мінеральні добрива. 

Болючим питанням для церковної громади села до недавнього був брак місця для поховань. Територія теперішнього цвинтаря частково обгороджена, по периметру обсаджена деревами, але на кладовищі вже тісно. Тож парафії для нових поховань виділили два гектари суміжної з цвинтарем землі. На право володіння нею є усі відповідні документи. На місці майбутнього цвинтаря поставлено хрест. Поховань на новій ділянці цвинтаря ще не проводили. 

У міжвоєнний період та в п’ятдесяті, шістдесяті роки минулого століття можна було спостерігати картину, коли кінний катафалк у супроводі пішої ходи цивільних повільно рухався у напрямку кладовища через усе село. Згодом в не такі далекі сімдесяті-дев’яності роки труну з небіжчиком ставили уже у відкритий кузов вантажівки, прикрасивши її квітами та вінками, й уся ця процесія рушала від місця останнього проживання померлого до цвинтаря. Тепер церковна громада села придбала для поховального ритуалу спеціальний автомобіль. 

Кажуть, на старих кладовищах пахне вічністю на відміну від нових, де пахне смертю. Але старі цвинтарі теж вмирають. А разом з ними вмирає й частина нашої історії. Водночас старовинні архітектурні споруди  подекуди й справді є маленькими місцевими шедеврами. Навіть поруйновані. Якась загадкова і хвилююча в них краса,  колорит минулої епохи. Зажурені янголи та скорботні святі виглядають із густих чагарників наче руїни загиблої цивілізації. Подекуди на напівзруйнованих пам’ятниках збереглися ще чорно-білі керамічні фото, з яких дивляться на нас люди з далекого минулого – чоловіки у костюмах, красиві жінки. Такими їх запам’ятали рідні та близькі. Здається, цих світлин не торкнувся час.  

...Є такий вислів: «Коли тобі сумно, йди на цвинтар». Кожен вкладає у цю фразу власну філософію. Адже кладовище – це саме те місце, яке спонукає до глибоких роздумів. А ще, як на мене, кожен цвинтар є віддзеркаленням душі народу, його самобутності. Старе французьке прислів’я вчить: «Якщо одного разу ти почуватимешся найщасливішою людиною в світі – піди на цвинтар. А коли почуватимешся найнещасливішим – піди туди знову». Цю пораду часто люблять давати філософи і психологи. І недаремно: там, на цвинтарі, в тиші, вдивляючись у вицвілі фотографії померлих, вчитуючись у скорботні рядки на холодних похмурих плитах, мимоволі тверезієш – і від шаленої ейфорії щастя, і від знесилювального душевного болю. 

Тож, коли приїжджаю в село, обов’язково заходжу на цвинтар. Тут могили моїх батьків, моїх діда і баби. Тут знаходять свій вічний спочинок інші мої родичі, сусіди, односельці. Тут часто спливають на думку слова поета: 
Ось і цвинтар сільський... Зачастив  
Щось я часом останнім до тебе.  
До цих рідних могил, до хрестів,  
Що ніяк не відірвуться в небо, 
Що навіки застрягли в землі, 
Як ці люди – тіла їх і душі, 
Що на суд до Петра чи Іллі  
Лаштувались, і досі не рушать. 

Григорій ЖУК 
м. Тернопіль 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували