Перша проблема в тому, що події на Волині виривають з контексту польсько-українських відносин, підмінюючи тривалу історію одним епізодом. А тому не зовсім правильно фокусувати всю увагу лише на Волинській трагедії. Розумію, що це свідомий крок, аби дистанціювати Польщу від українсько-польського конфлікту в цілому, зокрема на Холмщині, Підляшші, що почався у 1942 році. Чи навіть раніше. Польський політик, один із організаторів «Солідарності» Яцек Куронь зазначав: «Польща двічі завадила незалежності України в ХХ столітті. Вперше - внаслідок перемоги в 1918 році над Українською Галицькою Армією, вдруге - внаслідок Ризької угоди». Причому, на початку минулого століття союзники надали полякам зброю для боротьби з більшовиками, а вона була використана для окупації населених українцями Галичини та Волині. Жодного міжнародного мандату для військової окупації українських земель Пілсудський не отримував. Україна ж ніколи не мала цього гріха перед Польщею - українці ніколи не ставали на шляху польської незалежності. 

Мало того, і Яцек Куронь, і Анна Валентинович, і покоління «Солідарності» чітко розуміли, що незалежність Польщі у 1918 році відбулася коштом Української незалежності. 

Поляки також ніколи не говорять про першопричини конфлікту на Волині. Польська сторона звинувачує командуючого округою УПА «Північ» Клима Савура (Дмитра Клячківського) у тому, що він видав наказ знищувати поляків. Але такого документа в історії не існує! Натомість було наполягання глави еміграційного уряду Польщі Владислава Сікорського відстояти Волинь і Галичину. В лютому 1942 року на Волині утворена польська Армія крайова (АК). До того ж польське підпілля не виявляло бажання боротися з німцями, натомість концентрувало сили на боротьбу з українцями. Але ж українці боролися на своїй землі за незалежність, а поляки – за інтереси Польщі на українській землі. 

Не будемо згадувати наші не прості стосунки часів Гетьманщини, але навіть на початку минулого століття після окупації західноукраїнських земель польські уряди проводили тут колонізаторську політику. Вони заперечували навіть назву «українці», а називали нас «русінами». В 1920 році польський сейм видав закон про утворення земельних фондів у східних воєводствах та розподіл землі між осадниками. Осадниками ставали поляки з етнічної Польщі, військові, що воювали проти України. Особливо багато осадників з’явилося на Волині, бо їм роздавали землі, які належали колишнім російським поміщикам, православним монастирям, церквам. Це призвело до збільшення кількості поляків у рази.  

Щодо українців, то польська влада проводила політику так званої «пацифікації» (втихомирення), коли каральні загони нищили освітньо-культурні заклади, православні храми, убивали активістів на Холмщині, Підляшші, Волині, Галичині. Польський історик Ришард Торжецький зазначав, що з вересня 1939 року не було шансів для польсько-українського порозуміння. 

Відразу після початку німецько-радянської війни прем’єр-міністр еміграційного польського уряду Владислав Сікорський 23 червня 1941 року звернувся з пропозицією до москви врегулювати польсько-радянські відносини і польська сторона знову почала претендувати на західноукраїнські землі. 4 грудня 1941 року на прийомі у сталіна Сікорський, говорячи про східний кордон Польщі, заявив: «Ідеться не про українців, а про території». А на репліку, що українці своїм германофільством завдали багато клопоту полякам та більшовикам, сталін відповів: «Ми їх спільно знищимо»! 

То чому конфлікт виник саме на Волині і чому в 1943 році? Поляки зосередилися на цих землях, щоби втримати їх за Польщею, бо Галичина в цей час уже входила до складу Генерального губернаторства, тобто була прив’язана адміністративно до польських земель. А Волинь належала до «рейхскомісаріату України». У 1943 році сталін пропонував відкрити другий фронт у північній Франції, а Черчіль – на Балканах. І другий варіант був на руку полякам. Англо-американські війська могли через Болгарію та Румунію увійти в Західну Україну та сприяти відродженню Польщі в кордонах 1939 року. Емігрантський уряд дав завдання Армії Крайовій усунути на Волині український військовий фактор. 

Відповідно, вкрай загостреними були тут польсько-українські відносини. Після переходу української допоміжної поліції на бік УПА, німці сформували поліцію з поляків. І органи окупаційної влади на 80 відсотків складалися з поляків. Вони разом із німцями проводили каральні експедиції. Так, 25 грудня 1942 року було знищено українське село Пересоковичі, потім – Нехворощі, Ремея та інші.  

Починаючи від 9 березня 1943 року, за даними  професора Львівського Національного університету і Українського Вільного Університету в Мюнхені Володимира Косика, поляки розпочали збройні напади на українські села Грубешівського регіону: у М’єтці спалено 160 осель і вбито 54 особи; у Сагрині – 250 домів і вбито 245 осіб; у Турковичах – 220 спалених осель, вбито 17 осіб і т. п. Від 26 травня 1943 року до 22 травня 1944 року лише в цьому регіоні польські військові угруповання знищили вогнем 52 українські села і змасакрували приблизно 4000 українських селян. 

В березні 1943 року німці та польські поліцаї розстріляли в Рівненській тюрмі 483 українських патріоти, а на Холмщині поляки знищили 394 діячів українського національного руху… 

В таких умовах розпочалася трагедія на Волині. Щоб уникнути взаємознищення, УПА звернулася до АК і колоністів-осадників добровільно залишити Волинь. Для цього їм дали двомісячний термін. Поляки не виконали ультиматум, навпаки, продовжували знущатися над українцями. Тоді УПА дало ще один ультиматум – залишити українські території протягом 48 годин. У відозві крайового проводу ОУН (Р) від 18 травня 1943 року Дмитро Клячківський звинуватив поляків у співпраці з німцями та нищенні українських сіл. Відозва закінчувалася словами: «Поляки! Опамятайтеся! Повертайтеся додому. Ті, котрі зараз служать і допомагають німцям, ще можуть повернутися, але завтра може бути пізно. Хто буде і надалі служити та допомагати гестапо, того не мине заслужена кара!»... 

У липні 1943 року прийнято нове звернення ОУН (Р) до поляків: «Польські імперіалістичні керівники проголошують безжалісну війну українському народові, відмовляючи йому в праві на власне державне існування… Ми не допустимо, щоб польські імперіалісти поневолили хоча б частину українських земель. Ми не хочемо нікого з вас поневолити». 

Митрополит УГКЦ Андрей Шептицький, щоб зупинити трагедію, звернувся до римо-католицького єпископа Твардовського з пропозицією видати спільне звернення з вимогою припинити кровопролиття. Та польський єпископ відмовився, пославшись на невтручання церкви до політичних справ. Тоді митрополит Шептицький односторонньо видав звернення «Не убий!», яке безумовно зменшило масштаби трагедії. 

Які ж збройні формування на той час мали сторони? На початок літа 1943 року сили УПА на Волині становили від 3 до 5 тис. бійців, а на кінець року – 6920. Польська сторона – 1300 бійців АК, 3600 озброєних осіб на базах самооборони, польська шуц-поліція на службі в німців – 2000, 202-ий батальйон польської «гранатової» (за кольором мундирів) поліції – 360 осіб… Тобто, сили були приблизно рівними… 

Тож, може справді потрібно нарешті не ворогувати, а шукати шляхи примирення? Ще 2016 року Перший президент України Леонід Кравчук, третій президент Віктор Ющенко, голова УПЦ Київського патріархату Філарет, голова Української греко-католицької церкви Святослав Шевчук і провідні представники української інтелігенції підписали відкрите звернення до Польщі і польського суспільства, в якому попросили вибачення за Волинську трагедію. 

«Просимо вибачення і такою самою мірою прощаємо злочини і несправедливості, скоєні проти нас - це єдина духовна формула, яка повинна бути мотивом кожного українського і польського серця, яке хоче миру і злагоди», - йшлося в заяві. 

У зверненні наголошено, що український і польський народи зможуть існувати, тільки якщо навчаться ставитися одне до одного як рівні брати. Здавалося б, порозуміння досягнуто, і з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну поляки щиро подали нашому народові братню руку допомоги.  

Однак останнім часом політична кон’юнктура знову почала брати верх над здоровим глуздом. Міністр оборони Польщі Владислав Косіняк-Камиш заявив, що Україна не зможе вступити до ЄС без розв’язання питання Волинської трагедії. Так, на це негативно відреагував президент Польщі Анджей Дуда. Він назвав блокування вступу України в ЄС через Волинську трагедію політикою Путіна. Однак, опісля вже Прем'єр-міністр Дональд Туск назвав трагедію «Волинською різаниною» та вважає її «геноцидом свого народу українцями». 

Відомий український історик та журналіст Олександр Зінченко переконаний, що передвиборче божевілля, яке вже охоплює Польщу, є небезпечним. «Не варто експериментувати: чи цього разу Польща капітулює за 28 днів, чи швидше? Бо після України наступною завжди була Польща. Те, що сьогодні польські політики - незалежно від політичного спектру - і праві, і ліві, і ті, що між ними - вдаються до мови шантажу, є огидним і потенційно небезпечним. Зупиніться»! 

Павло СЛИВКА, історик 

 

0

0

0

0

Ви вже відреагували