І коли в День Незалежності вулиці наших міст розквітають тисячами орнаментів, здається, ніби сама Україна вбирається у свої найкоштовніші шати. У святковому Тернополі цього дня погляди притягувала чарівна жінка, чия сорочка сяяла автентичним візерунком, ніби зійшла зі старовинної світлини. Та найдивовижніше було не в красі вишивки, а в історії, яку вона в собі несла. 

Жінку звати Марина Максименко, і її сонячна усмішка та привітний погляд випромінювали тепло рідної Херсонщини. У 2022 році, коли війна безжально увірвалася в її дім, вона, як і тисячі інших українців, знайшла прихисток у Тернополі. Але її любов до борщівської вишиванки – унікального мистецького скарбу Тернопілля – народилася задовго до цих трагічних подій. Це було кохання з першого погляду, що спалахнуло ще у 2017 році. 

«Зовсім випадково я побачила цю вишивку, і моє серце завмерло. У ній була якась магія, глибока історія, драма і неймовірна сила», – ділиться Марина. Ця любов виявилася настільки сильною, що у 2019 році вона подолала сотні кілометрів, аби потрапити з Херсону на фестиваль Борщівської вишиванки. Це було повне занурення у світ чорних ниток, густо прошитих на білому полотні, у світ символів та оберегів. 

Доля, ніби вправна вишивальниця, вела свою таємничу лінію. За кілька днів до повномасштабного вторгнення Марина, натхненна онлайн-майстер-класом знаної майстрині Марії Вибач, замовила все необхідне для створення своєї першої борщівської сорочки. Посилка з Тернополя вирушила до Херсону, але дістатися до своєї власниці їй не судилося. 24 лютого змінило все. Пакунок розвернули на півдорозі, і він повернувся до міста, звідки був відправлений. Тут, у Тернополі, він терпляче чекав на Марину, немов знав, що невдовзі вона сама приїде за ним. Це був знак – нитка долі, яка міцно звʼязала її з цією землею. 

Скромна за вдачею, Марина не любить розповідати про свої таланти. Але її найкраща подруга Валентина Вовченко, яка була поруч, не змогла змовчати: «Як це нема що розказати? Наша Маринка – це неймовірний згусток творчої енергії! Вона однією з перших приїхала з самого Півдня, щоб навчатися у школі борщівської вишивки. Вона ретельно досліджує історію, відтворює старовинні візерунки, створює унікальні прикраси. Вона не просто носить цю красу – а нею живе і щедро ділиться з іншими». 

Разом з іншими учасницями творчого обʼєднання «Берегиня» Марина знайшла не просто хобі, а справжню родину, об’єднану любов’ю до української культури. Сорочка, в якій ми її зустріли, – її перша власноруч вишита борщівська сорочка, та сама, матеріали для якої чекали на неї в Тернополі. Відтоді з-під її голки вийшов уже десяток унікальних вишивок із різних куточків Тернопілля. 

Ці неймовірні жінки можуть годинами розповідати про символізм орнаментів і про те, як тепло їх прийняла тернопільська земля. Та в їхніх очах, попри всю вдячність, живе тихий смуток за домом. 

«Як би добре не було тут, на Заході, серце все одно рветься на наш Південь. Він наш дім – рідний, неповторний, залитий сонцем, – кажуть подруги на прощання. – Дасть Бог, ми всі повернемося додому. А сюди, на Тернопільщину, будемо приїжджати в гості й кликати вас до себе, до нашого теплого моря». 

І в цих словах – вся незламність української душі. Душі, яка, попри біль і розлуку, продовжує вишивати свій візерунок життя, зшиваючи розірвану війною мапу України нитками любові, надії та віри у перемогу. 

Зоряна ДЕРКАЧ 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували