- Іларіоне Іллічу, а Ви який зміст вкладали в цю назву? – запитую автора. 

- Я якраз хотів поставити акцент власне на особистості Михайла. Не переказувати небилиці, а розповісти про особистість Михайла Левицького. Тому взяв за приклад назву з такої книжкової серії, як «Життя славетних». У ній писали про відомих. За цим прикладом і поставив такий заголовок. 

- Ви довго думали над книгою, тривалий час працювали над нею і ось завершили. Які зараз переповнюють відчуття? 

- То не я довго думав, то оточення, його «друзі», колеги довго думали. Вже шостий рік, як немає Михайла (нехай з Богом спочиває), і ніхто навіть палець об палець не вдарив, аби зберегти пам'ять про нього. А погоджуєшся чи ні - це особистість. Я ж почав писати лише з лютого. Нині маємо жовтень, а книга вже вийшла друком. Мені було надзвичайно легко писати, бо я про Михайла знав усе. Навіть те, чого не знала дружина. Я фактичний багаж про нього мав багатющий, починаючи ще з 1983 року, відколи він приїхав до Тернополя. 

- А мене здивувало інше, чому в книзі немає жодної ілюстрації?  

- Зізнаюся, маю багато і фотографій, але не дав принципово. Розумієш, є світлини з «приліпахами»… І мені не хотілося їх рекламувати. Якби вони стояли збоку, я б ножицями відрізав. Але вони більше хизувалися на тих фотографіях, ніж Михайло. Зізнаюся, в тому числі і я. Всі бажали мати фото з відомим чоловіком. Тому я не хотів, аби в історію потрапили саме такі «приліпахи». 

- Ви написали про Михайла цілу книжку, а якби Вас попросити охарактеризувати його коротко, кількома словами… 

- Все, що я хотів сказати, про це і написав у книзі. Михайло заслуговує на пам'ять і добру згадку. Він був дуже талановитий художник і поет. Особливо вирізнявся експромтами. Мені це дуже подобалося. Правда, мене не зачіпав, бо я міг смачно відповісти. Я намагався у книжці не причісувати красиво його постать, зображав як позитивні сторони, так і негативні. Не приховую, що він любив заглядати в чарку, як і ми. Але позитивного в Михайлові було набагато більше і воно перекривало весь негатив.  

- За великим рахунком Михайло Левицький опинився на Тернопільщині випадково. Бракувало одного члена Спілки письменників, аби тут відкрити обласне відділення…  

- Справді, сьомим членом Тернопільської крайової організації Спілки письменників мала бути Оксана Сенатович. Вона погодилася, бо родом з Бережан і хотіла бути ближчою до своєї малої батьківщини. Однак її чоловік Володимир Лучук був категорично проти. Він уже мав певне літературне ім’я, становище, квартиру у Львові та дачу неподалік і залишати все це не збирався. Відповідно, цією можливістю скористався Михайло Левицький. До того ж, йому в Тернополі пообіцяли житло, а він вже одружився і потребував місця для сімейного гніздечка. 

- З цим зрозуміло. Але як так сталося, що Левицькому «дозволили» очолити Народний Рух на Тернопіллі. Були ж інші гідні кандидати з місцевих? 

- Можливо, десь у душі такі кандидати й були, а фізично – жодного. Георгій Петрук-Попик у своїй книзі описує, що місцевий Народний Рух народився у кабінеті начальника міського соцзабезу. Тобто, у моєму. Тоді зібралися Борис Демків, Михайло Левицький, Богдан Ткачик  і Мирослав Осадца… Петрук-Попик якраз ішов додому з київського потяга, побачив світло в моєму кабінеті, кинув камінцем у вікно другого поверху і зайшов. Він повідомив, що в Києві на засіданні Спілки письменників України запропонували створювати крайові організації Народного Руху. Годилося засвідчити про таку й у Тернополі. Відповідно, постало питання про кандидатів на голову. Та всі понуро мовчали. Тоді Михайло сказав: «Хлопці, очолювати буду я! Ви – боягузи, а комусь за цю справу потрібно взятися». Ніхто й не заперечував, усі одноголосно підтримали Михайла і з того дня й почалася політична кар’єра Левицького. 

- Але з часом так сталося, що рухівці розділилися на два табори – ідейні, щирі, віддані патріоти і прихильники грошей та посад. Михайла не намагалися купити? 

- Йому це не було властиво, він занадто чесний та принциповий.  

- А залякати його не пробували?  

- Вони діяли хитріше. Коли Михайло пробув головою обласної рухівської організації десь 7-8 місяців, то Марія Куземко, побачивши, що нема чого боятися і всі страхи вже у минулому, вирішила взяти віжки рухівського правління у свої руки. Особисто не хотіла «світитися» з такою ініціативою, тому підмовила Леона Горохівського. І пішли певні рухи проти Левицького. Мені Михайло зізнавався: «Вони думають, що я нічого не бачу… А я все бачу, відчуваю». Зрештою, Петрук-Попик, який головував на звітно-виборній конференції, запропонував повторно кандидатуру Михайла Левицького. Та в Тернополі тоді був Іван Драч і завдяки його ідеї, аби не допустити розколу, вирішили обрати п’ять співголів обласної організації НРУ. В тому числі і Левицького та Куземко. Наступного дня Михайло прийшов до мене понурим: «Певно, вони виступили проти мене, бо я чужий, із Львівщини»… Мені стало шкода Михайла, але я не знав, як його підтримати, розрадити, захистити від негативу… 

- Можливо, через те, що він переживав, то більше став заглядати в чарку… 

- Від самого початку, коли його переобрали, зняли з посади голови обласного Руху, Михайло став випивати частіше. Він, коли випив, то ставав таким, яким хотів бути: спокійним, врівноваженим, не емоційним.  

- Ви мені раніше розказували, що записали на відео останнє прижиттєве інтерв’ю Михайла Левицького і воно вразило вас цікавими спогадами, філософськими думками… 

- Він до деталей розповідав про своє дитинство, як почав писати вірші. Скажімо, вставав уночі, ховався у якийсь закуток, палив свічку, аби писати. Але від мами не сховаєшся. Побачила і каже: «Сину, ти чого не спиш? Нащо тобі ті вірші? Ти що від того будеш мати?..». А Михайло відповів: «А от Ви ходите на роботу до колгоспу і що з того маєте»… Ось така дитяча філософія. 

- А завдяки кому вийшла книжка? Кому хочете подякувати? 

- Тут навіть і думати не потрібно. Бо маю сказати величезне спасибі підприємцю, одному з ініціаторів створення та незмінному голові Ліги підприємців «Українська справа», яка дотримується принципів економічного націоналізму та продовжила традиції кооперативного руху «Свій до свого по своє», Михайлові Ратушняку – патріотові, меценату, чудовій людині. 

- На завершення трохи провокативне запитання: якщо Левицький залишив на Тернопіллі помітний слід, то чому його поховали не в Тернополі? Тепер родина, друзі навіть не мають куди покласти квіти, запалити свічку, помолитися? 

- Це його передсмертне прохання – поховати поруч з батьками у рідному селі Пукеничі Стрийського району Львівщини. І дружина Надя виконала це прохання. З іншого боку, а хто прийшов би з квітами на могилу? Коли Михайло помер у Пертиківському геріатричному центрі, ніхто з місцевих рухівців не був поруч. Священник з Копичинців відправив службу і дружина та кілька найближчих друзів поїхали з тілом у Пукеничі… 

- Можна сказати, що він виконав на Тернопільщині свою місію і повернувся додому. 

- Виглядає, що так… 

Василь ТОМИН 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували