Коли автобус під’їжджав до вулиці Стуса, дівчинка раптом на мить задумалася, а тоді запитала: 

- Мамо, а той будинок, де від ракети загинули діти, ще є? 

- Так, є. Он бачиш, там ще багато квітів і горять свічечки… 

- А ми ще раз підемо туди покласти квіти і помолитися? 

- Обов’язково. Маленькі дитячі душі на небесах чекають нашої молитви… 

- Мамо, а завтра ж Миколая? 

- Так. А що? 

- А от Миколай прийде сюди, а діток немає… 

Скупа сльоза потекла по щоці не лише матері, а й наших. І чомусь переконаний – по щоках тисяч людей, у яких є серце зі збереженим теплом добра та милосердя. Цей епізод пригадався мені, коли прочитав допис київського художника Андрія Єрмоленка: «Я нещодавно був у Тернополі - місті, яке живе на нервах, ніби саме повітря там знає про небезпеку більше, ніж люди. Стояв біля будинку, в який прилетіла російська ракета, і малював мурал - не декоративну прикрасу, а криваву примітку на карті війни. Семеро дітей… Семеро маленьких життів, які навіть не встигли розігнатися. Маленькі люди, які мали сміятися, виростати, закохуватися, сваритися з батьками, робити домашні завдання, ламати іграшки, обирати ким стати - лікарем, космонавтом, художником. Але хтось у кремлівському бункері натиснув кнопку, і це майбутнє перетворилося на чорну діру. 

Під тим будинком лежало море квітів, таке густе й живе, що воно мало би проростати крізь асфальт. Іграшки - маленькі воїни, що теж упали в цій війні. Ведмедики, ляльки, машинки. Мов мовчазна армія дитячих мрій, що стоїть на посту навіть після смерті своїх господарів. Люди приносили їх туди, бо що ще можна принести дітям, яких уже немає? 

І ось завтра - Миколая. День, коли має ставати тепліше, хоча б усередині. Але перед очима знову той самий двір. Уявляю, як Святий Миколай заходить туди зі своїм мішком. З подарунками. З надією. Він ставить мішок на землю, дивиться навколо - і бачить гору іграшок, що вже ніколи не потраплять до дитячих рук. Бо діти не вийдуть. Бо їх убили. І навіть Миколай, старий чарівник, певно, не знає, що сказати в таку мить. 

Це не мистецтво, ЦЕ НЕ ПЛАКАТ!. Це документальний запис людського болю. Репортаж із країни, де кожна дитяча іграшка може стати надгробком. Я стояв там, намагаючись зрозуміти, як світ ще здатен жити так, ніби цього всього не існує. Скільки ще потрібно тіней, скільки зламаних свят, щоб цивілізований світ нарешті заворушився?  

У цей момент сильні світу намагаються домовитися з ґвалтівником і вбивцею про долю жертви. Сідають за столи, п’ють каву, тиснуть руки, роблять вигляд, що дипломатія - це вища форма гуманності. Але яку гуманність можна знайти у переговорах із тим, хто вбиває дітей? Яке право має кат диктувати умови виживання тим, кого він знищує? 

Це не просто абсурд - це моральна катастрофа планетарного масштабу. 

І серед цієї катастрофи лунає наш крик: Save Ukrainian Children (Врятуймо дітей)… 

…Якщо Святий Миколай приносить подарунки, а забрати їх нікому - значить, ми вже перейшли межу, за якою світ мусить діяти, а не домовлятися». 

Справді, ката не зворушиш ні дорослими роздумами, ні дитячими запитаннями. А от тих, хто вважає за краще не покарати злочинця, а домовлятися з ним, варто приводити до зруйнованого будинку на вулиці Стуса в Тернополі, аби вони почули таке просте і водночас філософське дитяче запитання: «А от Миколай прийде сюди, а діток немає»… 

Тарас ВАСИЛІВ 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували