Пані Віта попросила, щоб я розповів про її брата Романа, який помер від отриманих на війні поранень. Коли я дізнався правду про цього воїна, зрозумів, що про нього повинні знати більше людей. 

Житель села Сураж, що на Шумщині, Роман Мельничук з дитинства був дуже спокійним та врівноваженим. Любив майструвати, допомагати батькам, тримав пасіку. Після закінчення технікуму, почав займатися деревообробним ремеслом, мав золоті руки, виготовляв двері, столи, стільці. Особливим запитом користувалися його дерев’яні сходи на які він отримував замовлення зі всієї країни, настільки вони були оригінальними та мистецькими.   

Роман так заворожувався творчістю, так захоплювався мистецтвом роботи з деревом, що часом забував про все на світі, втрачав пильність до заходів безпеки і… Так сталося, що одного разу під час роботи, втратив кілька пальців на правій руці. Це не заважало йому творити, хоча, як не парадоксально, саме через інвалідність його не взяли воювати на початку так званої АТО. 

Роман був «одиноким вовком». Він не любив когось у чомусь переконувати, проте особисто йшов до кінця в будь якій справі, був наполегливим, позитивно впертим, мав міцний характер, сформовані політичні погляди. Він підтримував Помаранчеву Революцію, особливо хвилювався через події під час Революції гідності. Відчувалося, щось у ньому надламалося, щось зойкнуло і він навіть плакав, коли дізнався, що вбили його земляка з Тернопільщини Устима Голоднюка – Героя Небесної сотні. Особливо сльози котилися по щоках, коли чув пісню «Пливе кача».  

Роман пройнявся ідеями незалежності, вільної України, спротиву до всього московитського. І коли в селі розпочалася боротьба за українську церкву, він одним із перших підтримав прагнення земляків бути вільними від ворожих переконань, віри, мови. 

Сестра Віта пригадує, що Роман розумів – у повітрі вже пахне протистоянням, здогадувався, що скоро буде велика війна, але намагався про це особливо не говорити і не нав’язувати нікому власної думки.  

- 24 лютого 2022 року він сказав рідним, що їде в Шумськ, аби закупити деякі матеріали. А насправді пішов у військкомат і добровольцем попросився на війну, захищати свою країну від московських окупантів, – розповідає пані Юля, інша сестра Романа Мельничука.  

Він добре розумів, що має кого захищати, адже вдома залишалася родина, а особливо донечка Наталя та дружина Ольга. Так, він міг не йти на війну, оскільки мав інвалідність, але як жив би з таким тягарем на душі, як пояснював би найріднішим, що їх захищають чужі люди, а не він – син, батько, чоловік… 

Роман став частиною 24-ої Королівської бригади і розпочав воювати у танкових військах. Через своє захоплення отримав псевдо «Столяр». Важкі тоді були бої. Сестра Віта пригадує, що у скупих телефонних розмовах Роман небагато розповідав про війну, про фронт. Все більше випитував про справи у селі, про здоров’я рідних, дуже хвилювався за свого шваґра, який воював у піхоті. 

Одного разу Роман зателефонував Юлі і розказав про побратима Олега. Той до початку війни працював у Голландії інженером, мав престижну роботу, але повернувся, аби боронити свою батьківщину від московського агресора. Спільні погляди на життя, на ситуацію в країні, схожі переконання здружили чоловіків, їм легко було знаходити спільну мову. Роман і Олег намагалися підтримувати один одного, при потребі підставляти дружнє плече… Та якось Олег на своєму танку вступив у бій, пішов в атаку і… загинув. Це дуже засмутило Романа, він тяжко переживав утрату побратима. 

А в листопаді 2022 року, Роман і сам отримав важкі поранення біля Бахмута. В його танк влучила РПГ і він загорівся. Роман насилу вибрався з броньованої техніки. В нього обгоріла шкіра, були перебитими ноги. Проте, пригадує сестра, він хвилювався не за себе, а за танк, який зламався і не зміг допомогти побратимам. Він переживав, що залишив танк і його можуть вважали боягузом…  

«Ми з Романом були однокласниками та до останнього – друзями, – розповідає Роман Рудюк. – Роман був розумним, найкраще з однокласників навчався. –Завжди був чесним і боровся за правду. Таких людей дуже мало. Останнім часом спілкувалися по телефону. Він планував продовжувати служити, казав: «Коли встану на ноги, пройду реабілітацію, то піду далі служити». Роман був справедливим, патріотом своєї країни. А ще – трудолюбивим, дотримувався даного слова – якщо комусь щось пообіцяв, обов’язково виконував». 

Цілий місць лікарі боролися за його життя, але отримані поранення не дали жодного шансу на одужання… 

«Котику мій, братику… Ти так хотів жити! І Всевишній беріг тебе. Ти єдиний зі свого підрозділу вижив після шквального мінометного обстрілу. Твій танк заглох перед виїздом на завдання, з якого ніхто не повернувся. Обгорілий, пересилюючи біль обпечених рук, з поламаними ногами, ти вибрався із танка, що горів із повним боєкомплектом, пролежав розпластаний на холодному листопадовому полі, поки тебе не помітив наш дрон, і в сутінках за тобою приїхав евакуаційний квадроцикл. Як зараз пам’ятаю той дзвінок після опівночі – твій охриплий і збуджений голос. Ти не міг натішитися, що залишився живим. Все говорив і говорив... Потім була лікарня, твій 48-й день народження, зніяковілість від кількості привітань (ти завжди соромився уваги). Я не знала, що бачу тебе востаннє… І цілувала необгорілу ділянку лоба також востаннє…Ти прагнув бути ближче додому, до улюбленої донечки, до коханої дружини, у мріях будував з нею чудове майбутнє. Не судилося…», – зазначила рідна сестра Романа Юлія Куреня. 

Хоронили Романа Мельничука 1 січня 2023 року в його рідному селі Сураж. Коли труна стояла на подвір’ї, деякі бджоли з Романової пасіки довго кружляли над домовиною, наче прощалися зі своїм господарем. 

Михайло УХМАН 

 

0

0

0

0

Ви вже відреагували