Дорога до Чернечої гори 

За радянських часів творчість Шевченка піддавали викривленню, а студентів, які брали участь у відзначенні 22 травня, переслідували. Про маловідомі факти перепоховання Тараса Шевченка на Чернечій горі та долю його могили у нашій  розповіді далі. 

Вінцем життя Тараса Шевченка стала його смерть, зокрема події, що стосуються перепоховання на схилах Дніпра, місця, яке було зазначено у відомому «Заповіті». 22 травня 1861 року український пророк тут, біля міста Канева, знайшов свій вічний спочинок, у такий спосіб було виконано заповіт. Це було повернення батька нації в Україну, перша його зустріч із народом, і цей день перетворився на свято. 

У день смерті Тараса Шевченка в петербурзі зібралися його друзі – члени української общини: художник Григорій Честахівський, брати-літератори Михайло і Олександр Лазаревські (письменника Пантелеймона Куліша в цей час не було в столиці) і вирішили, що повинні обов’язково виконати останню волю поета й поховати його в Україні. Адже про це Шевченко просив у своєму «Заповіті», а також не раз розповідав Григорію Честахівському про канівську Чернечу гору, на якій мріяв побудувати собі хатину. Передсмертними словами 47-річного Тараса також були: «До Канева...». 

А помер Тарас Григорович, по суті, на ходу. До цього, правда, хворів – у нього був ревматизм, водянка, його турбувала печінка, але поет до кінця сподівався на лікування. У своїх листах троюрідному братові Варфоломію Шевченку в Канівський повіт він писав: «Дочекаюся весни, приїду в Україну і обовʼязково виздоровію». 

Перед смертю неначе наступило полегшення – коли душа відходить, тіло не так болить. О пів на шосту ранку 10 березня 1861 року Тарас Шевченко встав із ліжка, попросив, щоб йому допомогли одягнутися і зійти в майстерню, до неза-вершеного портрета. Став спускатися по сходах і впав. Слуга, закріплений за академіком імператорської академії мистецтв, почув його останню волю: «До Канева...» – і серце поета зупинилося. Із скромної кімнатки Академії мистецтв на васильєвському острові в петербурзі сумна звістка про смерть поета блискавкою розлетілася по всій столиці, дійшла до Києва і того ж дня поширилась  Україною. 

Незважаючи на те, що Тарас Шевченко відбув 10 років заслання, його не реабілітували і продовжували вважати політичним злочинцем, за яким вели постійний нагляд. Тому на поховання неблагонадійного поета в Україні був потрібний офіційний дозвіл властей. Друзі вирішили поховати його в петербурзі, а після оформлення дозволу визначити постійне місце поховання.

Українського поета і художника  похоронили на Смоленському кладовищі васильєвського острова, в самому центрі російської столиці, де ховали академіків і професорів імператорської академії мистецтв. На відспівування в кладовищенській церкві прийшли відомі письменники Федір Достоєвський, Микола Лєсков, Микола Некрасов, представники української, польської і грецької общин петер-бурга. Не приїхали тільки родичі з України – у братів Йосипа, Микити і сестри Ярини не було коштів на дорогу. 

Академік Шевченко лежав відповідно до його сану у дорогій дерев’яній труні, яку перед похованням помістили в металеву скриню. Щоб сира земля не пошкодила ні тіло, ні дерево, тому що з часом прах духовного отця належало повернути до України. 

Коли дозвіл був підписаний, 7 травня друзі поета організували другий похорон Шевченка. Вони відрили могилу, підняли домовину, дерев’яну труну вставили в цинкову і, встановивши на спеціально підготовлений повіз, покривши за традицією червоною китайкою, а тоді через васильєвський острів, адміралтейську площу, невський проспект направилися до вокзалу. Ввечері домовина з прахом поета поїздом була направлена в москву. Приятелям Шевченка О. Лазаревському і Г. Честахівському  доручили супроводжувати труну з тілом в Україну. 

Тіло Тараса Шевченка було вже не у двох, а трьох трунах. Адже перед дорогою металеву труну поклали в дерев’яну, щоб процесія мала гідний вигляд. Тому-то люди дивувалися, що їм так важко нести, здавалося б, чоловіка невеликого зросту, висохлого після тривалої хвороби. 

У москві, куди процесія прибула  залізницею 8 травня, поета відспівували в церкві святого Тихона – за радянських часів на її місці побудували станцію метро «арбатська». А звідти на артилерійських дрогах відправили до України. З москви домовину Шевченка везли кіньми через серпухов, тулу, орел, кроми, севськ, усмань, Глухів, Кролевець, Батурин, Борзну, Оленівку, Ніжин, Козелець, Бровари, Київ. 

18 травня о 7:00 годині ранку труну Шевченка привезли  у Бровари. Тут її зустріли жителі міста і навколишніх сіл. Перед Ланцюговим мостом студенти Київського університету випрягли коней із траурного повозу і самі повезли домовину до Києва, маючи намір поставити її в актовому залі університету. Але за розпорядженням властей жандарми зупинили похоронну процесію на Подолі, не пустивши її до центру міста. Тож труну з тілом поета поставили у Церкві Різдва Христового на Поштовій площі. 

В Київ на похорон прибули родичі поета: брати Йосип, Микита, сестра Ярина з Кирилівки та свояк Варфоломій Шевченко з Корсуня. У похороні брав участь учитель малювання 2-ї Київської гімназії Іван Сошенко. Під час відспівування в церкві невідомо звідки з’явилася молода пані в глибокому траурі, з прикритим вуаллю обличчям  і, поклавши на труну терновий вінок, відразу пішла. Всі ойкнули. Можливо, це була княжна Рєпніна, що симпатизувала Тарасові за життя. А, може, і сама Україна? 

Родичі і приятелі Шевченка під впливом киян і, особливо, студентської молоді університету, хотіли поховати його в Києві – «матері міст руських». Але митрополит Київський заборонив ховати неблагонадійного поета в Києві. Тому варіанти з похованням на цвинтарі історичного Видубицького монастиря, або на високій урвистій горі Щекавиці, або Аскольдовій могилі, «щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі було видно, було чути, як реве ревучий», відразу ж відпали. Крім того, Григорій Честахівський, що супроводжував тіло Кобзаря, наполягав на Чернечій горі під Каневом. 

Того ж 18 травня велика траурна процесія, що простяглася більш як на 2 кілометри, вирушила з церкви по набережній Дніпра за Ланцюговий міст, де стояв пароплав, яким вирішили доправити прах поета в Канів. Процесія часто зупинялася, і студентська молодь, незважаючи на заборони поліцейських і жандармських наглядачів, виголошувала палкі промови, в яких говорила про велику любов народу до свого Кобзаря. Прощання закінчилося там, де чотирнадцять років тому поліція вивела з порома на київський берег арештованого поета-революціонера. Труну донесли до пристані біля Ланцюгового моста, встановили на пароплав «Кременчук», і 20 травня процесія відбула до Канева.

Київські власті були налякані всенародним вшануванням пам’яті поета. Випереджаючи пароплав, у Канів до начальника поліції полетів наказ київського губернатора Гессе про дотримання «порядку» під час похорону Шевченка: «Сегодня повезут на пароходе в Канев тело умершего академика Шевченко, где и предлагают предать его земле. Так как при погребении, по всей вероятности, будет большое стечение народа, то я предписываю вашему высокоблагородию принять надлежащие меры к сохранению порядка и о последующем мне донести». 

Травень того року був  холодний, і була велика повінь. Вода доходила аж до крутих схилів берегових висот. Залила дорогу і стежки. Але все одно в Каневі 22 травня цвіли сади, широко розлився Славутич. Тож пароплав зупинився на деякій відстані від берега, боячись сісти на мілину. Труну треба було перенести на берег, але як це зробити, коли навколо вода? Та люди, що невпинно прибували, знайшли вихід. До пароплава вони підкотили високий драбинчастий віз, поставили на нього домовину і по воді самотужки вивезли на берег. 

У Каневі свого поета зустрічав народ. І ніколи, мабуть, це місто не бачило такої сили людей на своїх вузеньких вуличках. Напередодні сюди прибули викладачі і студенти Київського університету, полтавська і київська інтелігенція, духівництво, представники українського петербурга. Брати Шевченка вважали за честь поховати Тараса не на канівському кладовищі, а біля стін Успенського собору. Григорію Честахівському довелося навіть посваритися з рідними, вимагаючи виконання останньої волі Тараса. 

Громада не зважилася везти труну від Успенського собору до Чернечої гори найкоротшим шляхом – човном по Дніпру. Не дай, Боже, він перекинувся б. Тому труну з тілом Тараса 11 верст везли обхідною дорогою, горами, через поле і ліс. Місцями не можна було прокотити воза, тоді люди знімали важку цинкову труну, підхоплювали її на плечі і несли. 22 травня, «…в три години по полудні, – писав Г. Честахівський, – винесли труну, поставили на козацький віз, накрили червоною китайкою, а замість волів впрягли люд… і повезли, як слід дітям, свого батька». Останній шлях українського поета був вистелений квітами і зеленню. Між іншим, Тараса ховали як парубка. Перед його труною йшли дівчата в яскравих вінках і стрічках, вишитих сорочках і плахтах. Дівчата голосно голосили, як би розлучаючись зі своїм судженим.

  
Кілька тисяч народу з хвилюванням співали «вічну пам’ять Шевченкові». М. Максимович прочитав вірш, Г. Честахівський –  «Заповіт» і розповів біографію поета. Настоятель канівського Успенського собору Гнат Мацкевич проголосив  пророчу промову. Закликавши всіх молитися за душу спочилого, отець закінчив своє слово до великого небіжчика і до всієї України словами: «Так, в Бозі спочилий брате, бажання серця твого сповнилося: ти хотів жити в Каневі – от і зажив. Ти тут до кінця віку. Благоговій же до граду нашого, Україно: у нас покоїться прах Тараса Шевченка!» І хоча настоятель виступав російською мовою (інакше не міг!), його все-таки усунули з посади. 

Похорон продовжувався до вечора. Кожен кидав жменю землі на Шевченкову могилу  і невдовзі над «хатою-домовиною» Кобзаря виросла велика могила, вкрита сотнями віночків, сплетених руками українських молодиць і дівчат. А буквально через декілька днів після похорону  Чернечу гору стали називати Тарасовою.

Історія Шевченківського меморіалу 

У 1867–1968 роках під керівництвом Варфоломія Шевченка облаштовували могилу, яка набула вигляду двоярусної, обкладеної камінням. Спочатку могила за ініціативою Г. Честахівського мала вигляд кургану, насипаного місцевими жителями та селянами із сусідніх сіл. Її обдернували і встановили на ній дубовий хрест, який простояв до осені 1882 року. У липні 1884 року на кошти В. Тарновського-молодшого та кошти, зібрані Старою Громадою, замість дерев’яного хреста, на могилі Шевченка  встановили чавунний пам’ятник-хрест висотою понад шість метрів, вагою понад 250 пудів (проєкт академіка архітектури Віктора Сичугова).

У 1884 році на пожертви ентузіастів за ініціативи Варфоломія Шевченка  звели перший народний музей Кобзаря «Тарасова світлиця». Це була хата під соломою, яка складалася з двох частин. В одній частині оселився просвітник і педагог Василь Гнилосиров. Як відданий прихильник Тараса Шевченка, він зобов’язався доглядати за могилою і створив «Книгу для відвідувачів», яку ведуть і нині. Першим у книзі розписався видатний композитор Микола Лисенко.  

Другу половину хати займав сторож і доглядач могили Шевченка Іван Ядловський. Йому заплатили за п’ять років роботи, але працював він півстоліття (1884–1933 рр.). У 1930-х роках в зв’язку з будівництвом сучасного музею хату розібрали. 3 серпня 1991 року відновлену хату  відкрили. 
І незабаром до могили Кобзаря почали стікатися українські паломники. У різні роки її відвідали М. Коцюбинський, І. Нечуй-Левицький, П. Чубинський, брати Лазаревські, П. Куліш, І. Сошенко, М. Чалий, Леся Українка, О. Кобилянська, родина Старицьких та родина М. Лисенка, Лесь Курбас, Марко Вовчок, М. Заньковецька, В. Стефаник. Схилили своє чоло над могилою українського поета французький письменник Е. Дюран, російські письменники І. Бунін, М. Лєсков та багато інших. Свідченням їхнього перебування є записи на сторінках унікального документа – «Книги вражень», а також подарунки, якими вони наповнювали «Тарасову світлицю». 

10 червня 1918 року Рада Міністрів Української держави визнала могилу Тараса Шевченка національною власністю. А згодом місце поховання поета зазнало важких часів радянського безбожництва: першого травня 1923 року у межах боротьби з церквою канівські комсомольці скинули хрест із могили. 1 липня того ж року на ній було поставлено погруддя поета, відлите за проєктом Каленика Терещенка на Городищенській цукроварні. 

Проте українці чекали на справжній величний пам’ятник Кобзареві. С. Єфремов у своїх «Щоденниках» писав: «Був я на Шевченковій могилі... Замість чудового простого хреста, що так пасував до наокружного ландшафту і далеко білів на тлі зелених дерев, – чорний народний стовпець…». І тому для упорядкування могили Тараса Шевченка ще 1926 року був створений комітет під головуванням М. Скрипника. Цей Шевченківський комітет 2 травня 1928 року у Каневі провів урочистий пленум. Серед багатьох питань, порушених на тому пленумі, йшлося  про організацію міжнародного конкурсу на кращий проєкт пам’ятника для цього святого місця. 

Сучасного ж вигляду меморіал набув 18 червня 1939 року, коли на могилі Кобзаря  встановили бронзовий пам’ятник. Автори проєкту – скульптор Матвій Манізер та архітектор Євген Левінсон. А незабаром тут був споруджений і літературно-меморіальний музей. Проєктування музею Наркомпрос України замовив архітекторам Василеві Кричевському та Петру Костирку. Серед експонатів представлені різні твори живопису, скульптури, декоративного мистецтва, розповідається про життєвий шлях Шевченка та історію створення заповідника. Початок цьому будівництву поклала постанова Ради Народних Комісарів УРСР ще від 10 березня 1931 року «Про відзначення 70-х роковин з дня смерті Т. Г. Шевченка», якою ухвалили перетворити територію Шевченкової могили біля Канева на культурно-освітній осередок. Для здійснення цього передбачали побудувати новий пам’ятник і музей, відкрити бібліотеку і читальню, а також продовжити роботи з озеленення Тарасової гори. 

Але перед встановленням нового багатотонного пам’ятника з граніту й бронзи треба було визначити точне місце і стан склепу, де був похований поет, і переконатися, чи витримає він таку вагу. Розрахувати масу і координати фундаменту монумента, щоб не пошкодити склеп під час риття котловану під фундамент. Спеціально для цього, як і завжди у ті роки, була створена державна комісія, очолювана тодішнім начальником Управління у справах мистецтв М. Компанійцем, яка й здійснювала це обстеження. Приїзд комісії був призначений на 4 квітня 1939 року, тому канівчани почали розкопувати могилу напередодні, щоб до приїзду комісії знайти склеп. 

Державна комісія мала затвердити подальше обстеження склепу. Але замість того, щоб взятися до визначення його розташування та розмірів, потрібних для розрахунків фундаменту, члени комісії самі вдалися до дій, зовсім непередбачених їх повноваженнями. Завжди такі слухняні, налякані всемогутністю влади, учасники розкопування цього разу виявили дивну «сміливість»: вони знайшли склеп, розібрали його верхню частину і через отвір побачили домовину поета. Проте й на цьому ніхто не зупинився. Склеп розкрили зранку, а близько 11:00 години прибула київська комісія. Вона склала акт про відкриття склепу, куди спустилися тодішній директор заповідника Василь Коваленко та голова Канівської селищної ради Надія Цвинтарна – єдина жінка в комісії, яка не те що не протестувала проти такого святотатства, а й навпаки – сама напросилася зробити це. З членів комісії взяли обіцянку мовчання про відкриття домовини, і лише перед смертю у 1980 роках Цвинтарна розповіла, що вона побачила у склепі та в домовині, яку обстежувала.  

Члени комісії залізли до склепу через отвір першими, а Цвинтарна зачекала, доки його розширять. Всередині під стіною, на ослоні з дубових колодок стояла велика дубова домовина прямокутної форми. Розкрили, в ній була покрита червоною китайкою металева труна з призматичним віком. За порадою активістки почали шукати ключа, він лежав десь на ослоні. Знайшли й місце відмикання труни. Віко розчинилося. Перед глядачами лежав Тарас Григорович, за словами Цвинтарної, «такий, яким його малюють», з натуральним майже кольором обличчя, повитий навскіс із лівого плеча широкою китайковою стрічкою, на якій гарусом було вигаптувано: «Т. Г. Шевченко». З одного боку від голови  була ікона, зображення на якій розібрати було неможливо, а з другого  – спорохнявіла книжка «Кобзар». При світлі ліхтаря люди з острахом помітили, що через якийсь час поетове обличчя раптово почало біліти дедалі дужче й дужче, а потім геть усе осипалось. «Достоповажна» комісія злякалася, віко спішно замкнули і покинули гробницю. Подію вирішили не розголошувати, бо, відімкнувши труну самочинно, перебільшили свої повноваження. Пізніше склали акт про вилучення китайки, що покривала металевий гріб, для передачі музеєві Т. Шевченка на Тарасовій горі, де вона зберігається донині. 

Проте, мабуть, цей вчинок все ж таки справив відповідне враження навіть на «безстрашних» членів комісії. Бо з набагато пізніших побіжних обмовок, неофіційних спогадів можна дізнатися, що тоді все відбувалося мовчазно, і «доки не замурували склеп – ніхто із членів комісії не розходився». Достовірно відомо, що проти відкриття склепу висловлювався П. Костирко, але встояти перед єдиною можливістю заглянути в домовину Кобзаря сама комісія не змогла. 

Після реконструкції могили у 1939 році було ухвалено рішення замурувати вхід до склепу залізобетонною плитою, щоб туди ніхто не проникав і не турбував володаря Чернечої гори. Навіть німці під час окупації не чіпали могилу. Лише бронзову фігуру Кобзаря пошкодили осколки снаряда, сліди від яких потім акуратно відреставрували. А на граніті постаменту так і залишилися «позначки»  війни. 

Встановлення монумента було здійснено надзвичайно швидко. Менш як три місяці тривала вся робота над спорудженням пам’ятника, упорядкуванням могили та всієї території гори. Але архітектори марно сподівалися на доведення до логічного завершення художнього оформлення самого будинку меморіального музею Шевченка. Жоден із їхніх варіантів не знайшов підтримки й схвалення, й на момент відкриття на фронтоні головного входу, де Кричевський планував дати портрет Шевченка або орнаментальну композицію, було вміщено портрет й. сталіна, обрамленого рослинними візерунками, а у вестибюлі відвідувачів зустрічали скульптури в. леніна та знову ж таки «батька всіх народів» і галерея погрудь членів політбюро — від л. берії до м. хрущова. 

Напередодні офіційного відкриття заповідника на могилі відбувся урочистий шостий всесоюзний пленум спілки радянських письменників. На ньому були делегати – письменники із кожної радянської республіки. Офіційне відкриття Шевченківського меморіалу в Каневі відбулося 18 червня 1939 року з нагоди 125-річчя від дня народження Шевченка. На вершині гори перебували м. хрущов, О. Корнійчук, П. Тичина, М. Бажан, М. Рильський, П. Панч, а також архітектори Василь Кричевський і Петро Костирко. 

Тепер щороку травневими днями біля могили поета в Каневі проводять богослужіння, сюди звідусіль з’їжджаються вдячні поціновувачі творчого генія Т. Шевченка. Здалеку, з лівого берега Дніпра видно цю вкриту деревами чудового парку гору-могилу. Бачать її всі ті, хто пливе Дніпром повз Канів. Мільйони відвідувачів із України та цілого світу приїздять сюди, на Чернечу гору, з якої ось уже півтора століття дивиться поет на всю Україну, якій віддав усі свої думки й почування. Дух великого Пророка живить душу нашої нації, нагадує, чиїх батьків ми діти. 

Григорій ЖУК 
м. Тернопіль 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували