Хліб життя

«Власники – з Маріуполя», – переповідають у черзі до каси відвідувачі «Пекарні сім’ї Величко», що на вулиці Замковій у Тернополі. Приміщення переповнює аромат випічки і кави. За столиками відвідувачі смакують круасанами, тістечками, тортами та іншими смаколиками. Біля входу – тюки і гарбузи, на стінах – краєвиди Маріуполя, на підвіконні – листівки з фрагментами незламного міста ще до окупації. Переселенці з Маріуполя Яна і Руслан Велички нещодавно відкрили цю пекарню-кав’ярню. Ще один їхній заклад є навпроти приміської автостанції в Тернополі, біля овочевого ринку. А третій – у Бучачі.

Подружжя живе на Тернопільщині від весни 2022-го. Три тижні вони разом із дітьми залишалися під обстрілами у Маріуполі. Дивом вирвалися. Залишили дві квартири, два будинки, магазини, гуртівню. Все зруйноване… Вибравшись із Маріуполя, три тижні жили у прихистку для переселенців у Білій Церкві, ще тиждень – у Вінниці. А потім Руслану написала колишня одногрупниця з Бучача, яка нині мешкає в США, запропонувала поселитись у її батьків. Так Велички потрапили в Бучач. Мешкали там пів року. Нині наймають житло в Тернополі.

У «Пекарні сім’ї Величко» затишно і людно. Багато відвідувачів вітаються з господарями закладу. На Тернопільщині – це третя пекарня Величків. Дебютували в Бучачі, де тривалий час жили після переїзду. Дивом вибравшись із Маріуполя, оговталися від стресу і вирішили працювати. Руслан 20 років займався бізнесом, мав свою гуртівню, магазини, постачав продукти в різні мережі.

– У Бучачі я не міг сидіти без роботи, – розповідає Руслан Величко. – Випадково дізналися, що у містечку продають пекарню. У нас були невеликі заощадження, частину суми взяли в кредит. Торік у червні взялися до справи. Це був для нас новий напрям, але ми дуже хотіли працювати. Яна випікала, я стояв біля каси. У Тернополі ми теж на початках самі обслуговували покупців. Нині маємо працівників, ще шукаємо пекаря і касира.

– У цій пекарні ми зробили все з «нуля», – додає Яна. – Придбали печі, замовили вітрини, меблі, розмалювали стіни. Чоловік сам все спроєктував.
На стінах пекарні-кав’ярні – зображення Маріуполя. Велички люблять своє місто. Сумують. Картини, звісно, з мирного життя: драмтеатр, собор Святого Архистратига Михаїла, водонапірна вежа, море… Хто з Маріуполя – відразу впізнає. Розмалював стіни художник із Бучача.

Мають двох синочків: Матвійкові два роки, Артемові – сім. У Руслана є донька Кіра від першого шлюбу. Миті прощання із напівзруйнованим рідним містом не забуваються…

– Удосвіта того дня ще були обстріли, – згадує Руслан. – Гатила артилерія, бомбили з літаків. Не було організовано евакуації, не було «зеленого коридору». З першого дня масштабного вторгнення в місті не вщухали обстріли. А 15 березня, коли трохи притихло, маріупольці кинулися виїжджати.

Велички жили в центральній частині міста, неподалік пологового будинку, в який влучила ракета. Ризикнули також рушити в дорогу, хоча це було вкрай небезпечно. На той час їхні магазини, гуртівня вже були розграбовані. Згодом у магазин влучила бомба. Вони бачили руїни через супутникові знімки. Втратили все… Збитки на мільйони. Але добре, що живі. Це головне! Молилися за дітей, щоб не залишилися самі. Бог їхню сім’ю вберіг.

Руслан каже, що вражали моменти людяності. Неймовірною була згуртованість мешканців будинку, де проживали. Ділилися, хто чим міг. Смішний момент: у Величків удома було багато дорогих алкогольних напоїв. Щось самі купували, щось дарували друзі. «Хлопці, пригощайтеся, бо зайде та орда – все забере», – запропонував Руслан сусідам. Пригубили, щоб зігрітись і хоч трішки заспокоїти нерви. Каже, що ця абсолютна відкритість і безкорисливість навіювала відчуття кінця світу…

– Чи стежите, яка там зараз ситуація? – запитую.

– Так, нас досі болить, – каже Яна, а на очі набігають сльози. – Віримо, що наші звільнять Маріуполь, і ми ще колись приїдемо й припадемо чолом до своєї землі. Там залишилися близькі нам люди, там поховані наші предки. Хочемо, щоб російські нелюди забрались із нашої землі. У місті залишилося орієнтовно 100 тисяч населення. Не всі змогли виїхати, особливо літні люди. «Тут наша земля! Чому ми повинні виїжджати?» – кажуть.

Про Тернопіль Велички кажуть: світле, затишне і комфортне місто.

– П’ять хвилин їзди – і ми вже вдома, п’ять хвилин – і на ринку. Бучач також дуже гарний, – ділиться враженнями Яна. – Ми перебралися до обласного центру, бо хотілося більшого руху, прагнемо розвиватися. Руслан має право виїзду за кордон, але ми вирішили не покидати нашу країну. А ще у Тернополі багато парків, водойм, дитячих локацій. Тут ми повернулися до життя, знову відчули радість після пройденого пекла…

Іванна ГОШІЙ