З кінця 1990-их я - в тернопільській журналістиці, отож, побачив чимало. Та з кінця лютого 2022-го  опинився в ЗСУ. Добровільно. Так, як зараз не дуже «модно». Пригадую, що сидів тоді в залі військкомату, чекав кілька годин на відправку і подумки уявляв «трагічні неприємності», які, напевно, очікуватимуть мене в майбутньому. Тоді війна на тлі відео колон загарбників уявлялася мені чимось на зразок подвигу героїв Крут чи 300 спартанців. Ми мали затримати цю навалу будь-якою ціною, бодай на кілька тижнів, а там - світова спільнота…  

«Прозрів» я дуже швидко. Виявилося, що світовій спільноті ми, багато в чому, до… одного місця. Це було поганою новиною. Та була й добра – ми й самі можемо дати раду цьому ворогові!  Мій підрозділ працював на градах фактично з листа, без двомісячної базової загальновійськової підготовки (БЗВП), але швидко намагався давати результат. І ось фронт на Запоріжжі завмер, орків зупинили. 

Після цього майже три роки я вже на Донеччині, змінив і рід військ, перекваліфікувався з артилериста на безпілотні системи. Радів, коли долучився до знищення першого ворожого танка, згодом орківську техніку почали відправляти на металобрухт десятками, сотнями, а живу силу до пекла тисячами. Ми вже знищуємо їх в промислових масштабах, і тим, хто нині не бачить в Україні майбутнього, очевидно, щось заважає в оці. 

До чого веду? А просто хочу навести конкретний приклад «народженого для війни», про якого знаю якнайкраще і позитив якого на викінченні через умови, в яких доводилося перебувати від початку повномасштабного вторгнення: постійні стреси, переживання за рідних і побратимів… У мене загострилося чимало болячок. Спочатку все відкладав до кінця війни, «бо він же ось-ось, за два-три тижні», потім - на демобілізацію, яка теж «не за горами»… Але організм, у підсумку, сам навів свої вагомі аргументи. І вже третій місяць я лікуюся, тобто знову став тернополянином. 

За цей час перейнявся всіма гострими місцевими проблемами: від високих цін і малих зарплат - до безчинств ТЦК. Так, мене теж неодноразово перестрічали у Тернополі хлопці в пікселі і «мультику». Чим це для мене завершувалося? Ну, раніше просто показував документи і бажав гарного дня. А останнім часом трапляються діючі військові. Буває, згадуємо спільні напрямки чи місцини сучасного Донбасу, де доводилося побувати. 

Гадаю, що так безболісно і спокійно мав би проходити перевірку кожен законослухняний громадянин України. Та в нашому завжди патріотичному краї, на жаль, відбувається політика виправдання ухилянтів. Тут я не вдаюся до осуду – кожен робить свій вибір. Однак вважаю, що українське суспільство, і зокрема тернополяни, не мають сприймати позитивно такий вибір. Чую, що хтось утримує 20 працівників, платить податки, постійно донатить, то як же його на фронт? У того сім’я, діти малі, то як можна і його чіпати? Той - молодий, перспективний, то нехай залишається вдома. А як жорстоко з людьми, які вперто не бажають боронити свою землю, поводиться те «злісне ТЦК». Молоді хлопці просто не хочуть гинути… Он скільки героїв «на щиті» привозять додому. Так, кожен такий випадок претендує на розуміння, але є одне «але»… 

Щодня від ранку  до пізньої ночі москалі намагаються «відтяпати» бодай малесенький кавальчик нашої землі. Невеликими групами, навіть по двоє-троє, вони намагаються наблизитися до наших позицій, закріпитися і ще просунути лінію фронту на Захід. Звісно, як правило, їм це не вдається. Екіпажі дронів-розвідників вчасно бачать їх у гущавині, хлопці-піхотинці на позиціях зустрінуть зброєю, знищать мінометним чи артилерійським вогнем або фпв-дронами і обривають їх нікчемне життя. 

Однак, це війна - і людей на українській ділянці фронту меншає: хтось захворів, когось поранило або й убило. І десь замість десяти позицій піхоти на бойовому чергуванні тільки три, на великій відстані одна від одної. І не прогавити ворога в таких великих проміжках дуже складно. Хлопців там не змінюють тижнями. Розвідники не можуть забезпечити безперервне слідкування, бо екіпажі буквально падають з ніг без відпочинку. Оперативні чергові перебувають біля екранів по 16 годин на добу, до різі в очах, спять 4-5 годин на добу. Місяцями… Вони не можуть піти навіть у ті мізерні відпустки, які надає їм держава.  

До чого це призводить? Люди - не роботи. А ворог наступає. Десь здійснив ривок на 15 км, десь зайшов у тил, захопив село, селище, містечко, підійшов до великого міста і вже тероризує його кабами і фпв-дронами. Фронт сунеться, людей не вистачає… 

і якщо ми й надалі будемо співчувати більше ухилянтам, а не фронтовикам, то невдовзі проблеми, якими нині «переймаються» тернополяни, можуть здатися нікчемними на тлі нових трагічних викликів. І цей час може настати дуже швидко, точніше, він уже настає…  

P.S. Якщо відверто, то не дуже хотілося щось писати, бо і післяфронтова апатія накриває, та й розумію, що мало до кого дійде. Але от сьогодні знову був поблизу драматичного театру, де з плакатів просто в очі дивляться усміхнені… загиблі герої. Можливо, для більшості тернополян вони стали буденністю, а я не можу там пройти без сліз. Бо нарахував уже з десяток особистих знайомих: когось знав з дитинства, когось - по роботі, а є й близькі друзі. І сьогодні такі імпровізовані меморіали стали «знайомими» для мене в багатьох містах України, звідки родом мої загиблі побратими. А вони, хоч для когось це прозвучить пафосно, не дають мовчати. Бо все це не даремно… Просто, аби дотиснути ворога, потрібен ресурс. 

Денис ЛУЧКА 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували