В Україні, у національному музеї «Київська картинна галерея» триває одразу дві виставки Івана Марчука: «Свою Україну любіть» – «Шевченкіана», із Шевченківського національного заповідника на теми творів «Кобзаря» та «Іван Марчук. Відомий і невідомий», де виставлені понад 150 картин із музеїв і приватних колекцій із відеоінсталяцією «Генотип вольності» за мотивами творчості художника. У Відні виставлені 50 полотен «Віденських рапсодій». А 9 лютого у Відні, в історичній будівлі Aula der Wissenschaften, в одному з найбільших виставкових залів культурної столиці Європи, відкриється масштабна виставка «Голос моєї душі», на якій світ зможе побачити майже 300 полотен митця.

 
Як сказала помічниця маестро і організаторка виставки Тамара Стрипко, це буде найграндіозніше явище не тільки у творчості Марчука та мистецької України, а подія європейського масштабу у світовій образотворчості. На ній можна буде ознайомитися з полотнами Івана Марчука, які він створював понад 70 років у 15 іпостасях. Найстаршій із виставлених картин – 59 років, а наймолодша датується січнем 2024 року. 

  
Київські настрої 

А зустрілися ми з Генієм у майстерні  напередодні його Віденських вернісажів. Він уперше за два роки побував у Києві. Каже, що дуже сумує за Україною. Згадує свою київську майстерню, куди на п’ятий поверх гвинтовими сходами ледве вийшов. Там залишилися архіви, які треба розсортувати. Серед київських настроїв художника і відвідування «Шевченкіани». 

– Шкода, що був у Києві всього кілька днів. А виставка мене самого здивувала, я ж давно в Каневі не був. Я б зараз так не намалював ті образи, що в душу в’їлися із Тарасових творів.  

Він згадав, як створив ці 42 роботи. Дав їм життя не в майстерні, а  безпосередньо на природі: то в Седневі на Чернігівщині, то в Гребенях на Київщині, то в рідній  Москалівці на Лановеччині. Зазначу, що «Шевченкіана», як і цикл «Голос моєї душі» були пошановані Національною премією України ім. Т.Г. Шевченка.  

Бачив він і виставку «Іван Марчук. Відомий невідомий», де є твори, які вважали небезпечними, і підпадали під категорію «народ цього не зрозуміє». Тішиться, що картини живуть із людьми, спонукають думати. Запитую його про здоров’я. Іван Степанович  відповідає: «Дякую Богові, що тримаю пензлик у руках, а він ще здатен творити дива і мене самого дивувати».  Він, як завжди, поспішає творити, бо ще багато є що сказати, а час летить. 

«Віденські рапсодії» 

Феєрверк виставок зробив художника заклопотаним, щасливим і ще вимогливішим до себе. Я відразу відчула його неспокій, а він помітив моє здивування тим, що я не бачу багато робіт на стінах його домашньої Віденської виставкової зали. 

– Картини пішли на підготовку до виставки  «Віденські рапсодії». Вставив у рамочки і вони заграли іншими фарбами, ніби ожили, – каже мені з притаманним тільки йому блиском в очах. 

 
Він любить завершений варіант своєї філософії у фарбах.  

Я запитую, що ще із домашньої колекції йде на виставки. Він підводить мене до мольберта і, показуючи ще незавершений малюнок «Я ніжно торкаюсь тебе». – Гарні квіти на виставку, ще працюю над нею. Готую до вернісажу на 9 лютого, – каже земляк. ¬– А ось ці картини ідуть на  «Віденські рапсодії», – показує кілька, які  я з його дозволу  називаю медитативними полотнами із згустками світла впереміжку з темрявою та з карколомними енергетичними посилами. 

– На ній буде тільки цей цикл, що я створив тут, «п’ятнадцятий» Марчук. Ця виставка стане прелюдією до великої опери, якою буде грандіозна виставка 9 лютого. Маестро показує ще дві, щойно зняті з мольберта роботи. За його словами, тихі з обтікаючими формами образи, під назвою «Піанісимо». «Якщо у мене музика не звучить голосно і за нотами, то вона виграє скрізь на картинах. Вони ж побудовані на тому, що й музика – ритм, колір, гармонія і форми, – пояснює митець і  каже, де б він не був, його до роботи надихали пейзажі України, її квіти, сади, яри з переярками і безмежні сонячні поля. Зрештою, свій стиль письма «пльонтанізм», за його словами, він побачив, глянувши в небо під деревами. Тепер цей стиль внесений у світові академічні мистецькі видання без перекладу. А ще поставив Івана Марчука  в один ряд із винахідником імпресіонізму Клодом Моне, модернізму Пабло Пікассо, сюрреалізму Сальвадором Далі.  

«Голос моєї душі» 

Прошу Івана Марчука презентувати для наших читачів картини, які у культурній столиці Європи розкажуть про Україну набагато більше, ніж історичний екскурс у шістдесяті минулого століття.  

– Це мій головний цикл, – говорить Маестро. – Починався він із невеликих монохромних робіт у середині 1960-х. А коли назбиралося таких до сотні робіт, прийшло осяяння: це голос моєї душі. І тоді я вперше відчув велику втіху і довго бачив увесь світ у рожевих фарбах. Ось так у 1965 році і з’явився цикл «Голос моєї душі».  

Художник розповідає, що на виставці будуть ті перші роботи, які ламали тодішні стереотипи, надумані принципи соцреалізму: «У пошуках померлих звуків», «Довіра», «До тебе голос мій», «Диспут мудреців»... Маестро створив кілька сот полотен цього циклу. Як зазначає Тамара Стрипко, вже тоді майстер досяг абсолютної технічної досконалості у маневруванні кольоровою палітрою, застосуванні структурних і стилістичних розв’язок, розстановці колористичних акцентів.  

– Він уміє тільки йому підвладними прийомами «знаючого ока», «озвучувати» і «підсвічувати» полотна так, що  глядачеві здається, що картини не обмежуються просторовими рамками. Його талант, творчість важко недооцінити, чи виміряти, бо він безмежний  як світ, – каже Тамара Стрипко. 

– Який із цих циклів найвагоміший для Вас? – запитую Івана Степановича. 

– Той, з якого почав: «Голос моєї душі». 

 
– У вас кольорова гама полотен змінювалася від чорно-білих тонів, до сонця в копицях. Що на це впливало? 

– У мене сонце з’явилося наприкінці 1980-х: сліпучий сніг, копиці в кожухах. Люблю поле. Я не міг у 1970-ті робити кольорові – пропадав філософський сенс. Почав із пейзажів без сонця і місяця. Таким був голос моєї душі – песимістичним. Дуже люблю землю з добрими людьми... 

Я згадую картини цих циклів із виставок в Україні, на які таким щедрим був Маестро до великої війни з росією. У них все життя Марчука. Завжди вражали його спогади дитинства про затишок батьківської оселі, про розумних корів, коней і ворон. Я милуюся птаством на полотнах, готових до виставки, які ще в майстерні, і кажу, що мені  хочеться цих ворон назвати Марчуковими, бо знаю, як це крилате братство його переслідує. 

 
Він сміється і каже, що це мудрі птахи. От ця картина, де вони дивляться на людину, називається «Чого ще хочете від мене?». Людина стіл для них накрила, смакоту виставила, а вони запитально дивляться. А тут вони відкрили дзьоби – «Диспут мудреців». Чого тільки вартує Марчуківська ворона в кутку полотна, в якому художник звів маленького босоногого Тараса-кріпака і старіючого Кобзаря-академіка. Лише мудра ворона знала чим закінчиться цей сюжет однієї з картин Шевченкіани. 

 
Багато полотен  призначених для виставки, ще на стінах  майстерні. Вони  як люди, зі своїми характером, історією. Тут усі жанри: і поезія, і вистава, і кіно, і музика. Перед цією величчю ти почуваєшся піщинкою Всесвіту.  Мабуть, це і є магія, яку творить геній своїм вічним мистецтвом, розповідаючи про свою, нашу Україну, яка нині і є в центрі світу. 

– Вся Україна у мене в душі, у голові. Багато пережитого і передуманого лягло на полотно. Мрія у мене одна, щоб Україна стала такою, якою я її малював усе життя. Бо наша земля найкраща, вона дає крила, кольори, натхнення і заслуговує бути в плеяді провідних держав світу. Сподіваюся, що прекрасна наша земля та нескорений дух українського народу надихне й окрилить відвідувачів виставки «Голос моєї душі», яка триватиме до 18 лютого. 

Людмила ОСТРОВСЬКА,  
спеціальна кореспондентка «Сільського господаря» у країнах Європи 

м. Відень (Австрія) 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували