Коли вже обдивилися все цікаве, я зупинився з Назарієм біля «Дошки  пошани». Співак люб’язно погодився, щоб його там сфотографувати. «А куди я маю руки дівати?», – запитав. Я запропонував йому взяти аудіокасету. Так вийшла світлина, де Назарій з-під чола дивиться у невідомість із усмішкою на устах.

  
Це фото Назарія потім було надруковане в спецвипуску «Тернопільської  газети». У цьому ж часописі знайшлося місце і віршеві Степана Галябарди  «Пісня з райського саду», який згодом поклав на музику Степан Гіга, створивши пісню-реквієм. 

Із цієї ж фотографії копичинецький художник Омельян Фейло намалював портрет Назарія, а прикарпатський художник-графік Емануїл Храпко виготовив листівку, приурочену фестивалю української естрадної пісні ім. Назарія Яремчука у Вижниці (1996 рік). 

   
Після того, як я зробив світлину Назарія біля «Дошки  пошани», до нас ще підійшов режисер місцевого театру Орест Іванович Савка зі своєю дочкою  Мар’яною, попросив, щоби Назар сфотографувався з ними… І це вже історичне  фото, бо немає Назарія, немає й Ореста Івановича, але спогад про цю зустріч  залишився… 

У контексті нинішньої повномасштабної війни з московитами не можу не згадати спогади Назарія Яремчука, які стали пророчими: «Любі Українці,  народе України – це і українці, білоруси, євреї, німці, болгари, румуни і всі-всі, всі будьте пильні! Нас хочуть знову уярмити, нас хочуть порізнити, розсварити. 

Погляньте навколо, скрізь війни, і скрізь замішана москва. Невже нас зловіща  історія не навчила? Будьте уважні»  (із щоденника Назарія Яремчука, 10–15 червня 1995 року). 

Він вже тоді передбачав, що нас чекає, але знав і вірив, що Україна буде  незалежною, самостійною. А сьогодні там, на  небесах, Назар вірить, що ми  переможемо у війні з рашистами. 

Роман  ОСТРОВСЬКИЙ, світлини автора. 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували