На ноги ніби хто по п’ятикілограмовій гирі поприв’язував – ніяк не хочуть підніматися. Схопившись обома руками за перила, зі швидкістю черепахи лізла вгору. Ще й у магазині купила кілограм яблук і пакет солі. Ноша, як виявилося, для неї вже була заважка. Ззаду почулися швидкі кроки. Двоє підлітків, хлопець і дівчина, обігнали її.  

– Діти, допоможіть, будь ласка, мені винести цей пакет на третій поверх, – попросила лагідно.  

Хлопець кинувся їй допомагати, але дівча схопило його за руку.  

– Куди? Ти що, не бачиш, що це якась алкашка? Нам ще бомжів у під’їзді бракувало. 

Ганні Кирилівні аж подих перехопило від таких слів. Мало того, що не допомогли, то ще й так образили. Витягла з кишені біленьку, обгаптовану рожевим гарусом хусточку, витерла сльози і поповзла далі.  

Наступного дня, коли ця екзекуція з підніманням знову повторилася, на сходовому майданчику між другим і третім поверхом, вона зустрілася із літньою панею у капелюшку. З першого погляду було видно, що жінка доглянута, голубий капелюшок дуже пасував до її сивини і великих сірих очей. 

– Я бачу, Ви втомилися. Давайте допоможу. Мені неважко, – зупинилася та, порівнявшись із Кирилівною. – Вам на який поверх? 

Якщо люди хочуть порозумітися, то це відбувається відразу. За кілька хвилин виявилося, що Зіна Трохимівна живе на п’ятому поверсі, що вона її ровесниця і також вчителька на пенсії, тільки спеціалізації у них різні: Кирилівна – викладач хімії та біології, а Трохимівна працювала вчителькою молодших класів. Тож не дивно, що вони зразу подружилися. Зустрічалися тепер щодня, правда, або надворі, або у квартирі Кирилівної. Зіна Трохимівна відразу вибачилася, що до себе не може запросити, бо там, як сама сказала, пекло. У неї двокімнатна квартира, а живе у ній, крім неї, ще троє: син із невісткою та їхня дочка Олеся. Одна кімната, звісно, для Олесиних батьків, а другу вони ділять із внучкою.  

– Ви собі не увляєте, Кирилівно, як я мрію мати ось таке окреме житло, як у Вас, – жалілася нова коліжанка. – Не було такого дня, щоби моя внука мені щось не витворила чи не висварила. А я ж її змалку виховала. Коли народилася Олеся, невістка за пів року вийшла на роботу, бо починався новий навчальний рік. Добре, що директор школи увійшов у наше становище і погодився ставити уроки Наталі зранку, а мені – п’ятий і шостий. То наша Олеся ні дня не була у дитсадку, ми її вдома вибавили. Вона з дев’яти місяців спала у нашій кімнаті, одним словом, була більше наша  з чоловіком дитина, ніж сина і невістки. Знаєте, вона сказала перше слово «мама» і простягнула ручки до мене. А як мій Микола пішов на той світ, то я одна їй була і за бабусю, і за дідуся, і за тата з мамою. Так було, поки в школу не пішла, а тоді ніби хто підмінив дитину. Чи то ті гаджети, чи погана компанія так вплинули, не знаю. Але я відразу відчула, що Олеся віддаляється. Потім почала протестувати проти всього, хто би що не казав, а тоді стала наче який відлюдок – усе не так, усе бере криком, усе їй не подобається. Уявляєте собі, нашу кімнату перегородила великою шторою. Моє ліжко запхала в самий куток біля стіни, і відразу за ним – важка атласна куліса. Мало того, що там тепер завжди напівтемрява, бо вікно з протилежного боку, то ще й мені завжди здається, що я задихаюся, бо бракує свіжого повітря. А недавно я чула, як моя дорогенька внуця з невісткою говорили на кухні, що як я вмру, то вся кімната буде тільки їй. Я тоді пів дня проплакала: це ж наша з чоловіком квартира, ми з Миколою три роки жили впроголодь, поки виплатили за неї борги.  

– Одне можу сказати Вам, Трохимівно, у кожного якісь свої скелети в шафі. Ось Ви говорили, що заздрите як мені добре самій. Та де ж воно добре?! Якби було здоров’я, як колись, може, було б і непогано. А то, самі бачите, ноги ледве тягаю, тиск скаче. Особливо боюся, щоби не прихопило вночі. У нашому віці вже потрібно, щоби коло тебе хтось був. У мене ж у центрі трикімнатна квартира. Але коли син другий раз женився, мені там місця не вистачило. Вирішили купити мені однокімнатну. Я й погодилася, бо жити там все одно не могла. Де ж я думала, що діти так зекономлять, що куплять мені квартиру на окраїні та ще й на третьому поверсі. Хай би як, але Ви свою внучку кожен день бачите, а як моя невістка народить, то я своє внуча, про яке стільки мріяла, зможу бачити хіба що на фотографії або в телефоні.  

– Ой, не кажіть, Кирилівно, не ті тепер діти, що були  колись і вміли батьків шанувати, – протяжно зітхнула Зіна Трохимівна. – Узагалі молодь тепер не та. Чи можна було раніше таке припустити, щоби колишні учні не віталися зі своєю вчителькою? А тепер це норма.  

– Ви маєте рацію, Трохимівно. Недавно я попросила допомогти якусь дівчинку у нашому під’їзді, то вона мене алкоголічкою і бомжихою обізвала.  
– Треба було їй відразу сказати, що в поліцію за образу поскаржитеся – це потрібно припиняти, як кажуть, в зародку, – порадила коліжанка. 

А через два дні Ганна Кирилівна, що саме виходила з помешкання і зачиняла ключем двері, побачила Трохимівну у супроводі тієї самої дівчинки 
– То це Ваша внучка? – запитала, хоч уже і знала правильну відповідь. – Та це ж та сама дитина, що мене бомжихою обізвала.  

Трохимівна хвилю відходила від почутого, а потім різко крутнулася на підборах. 

– А Ви на своїх подивіться, чи такі вже вони у вас ідеальні, перш, ніж когось судити, – сказала з притиском. І відразу запечатала: – А моїх не чіпайте. 

Валентина ЖДАН 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували