Особливо пригадує розповіді про вшанування у селі пам’яті Українських січових стрільців та вояків Української Галицької армії в умовах польської окупації. Адже на поклик «До зброї!»  восени 1918 року зголосилася майже сотня місцевих юнаків. Старші пішли на службу до української поліції у Монастириськах та до інших урядових установ. 

Через рік, коли український фронт зупинився над Стрипою, за Григоровом стояла польська військова техніка. Селяни разом із населенням сусідніх Савалусок (нині – Савелівка) та Олеші, озброєні косами й серпами, відбили у поляків три батареї гармат. Цей напад допоміг українцям прорвати фронт і зайняти Монастириська. 

Із приходом польської влади розпочалося переслідування українців – учасників національно-визвольних змагань. Заарештували Володимира Чорного, звільнено з роботи дорожника Василя Дмитрієва та кількох жінок із тютюнової фабрики. 

Попри утиски, у 1933 році з ініціативи «Просвіти» та інших громадських організацій вдалося збудувати Народний дім із залом на 500 місць. У неділю тут виступали аматорський, танцювальний і студентський гуртки, грала мандолінова оркестра під проводом Степана Барана, діяла спортивна дружина з копаного м’яча. 

Селяни зібрали кошти на пам’ятник полеглим січовикам, який замовили у відомого в окрузі різьбяра Володимира Папіша у  Підгайцях. У Зелену поминальну суботу шістьма підводами привезли його і швидко встановили на підготовленому пагорбі навпроти школи. Меморіальний комплекс мали освятити на свято Трійці 27 травня 1934 року. Але хтось доніс про це до Монастириської ґміни. Поліція вимагала розібрати пам’ятник, а коли люди спротивилися цьому, до Григорова навезли десятки підкуплених батярів. Їм заступили дорогу не лише хлопці, а й дівчата, жінки та чоловіки. Назрівав конфлікт, якому запобіг священник о. Володимир Монастирський. 

Незабаром посіпаки все-таки зруйнували пам’ятник, та не зламали прагнення українців до волі. Через сім років пам’ятник усусам роботи того ж скульптора Володимира Папіша спорудили у Горішній Слобідці. На той час народний умілець уже мешкав у цьому селі, одружившись із місцевою дівчиною Стефанією Андрусів. 

Як розповідав мені світлої пам’яті старший приятель, лікар і краєзнавець Володимир Гнатів, йому, тринадцятирічному підлітку, запам’яталося народне віче з нагоди відновлення Української Держави 30 червня 1941 року. До громади промовляли юрист Василь Андрусів, надрайонний провідник ОУН із Бучача Петро Хмара та районний провідник із села Міжгір’я Петро Гишка. 

Напередодні Другої світової війни вони переховувалися від радянської влади в оселі Гнатівих. 

Йшлося про облаштування життя в нових умовах. Попри великі сподівання, правителями на наших землях стали не українці, а нацистські загарбники. І все ж деякі громадські організації, розпущені більшовиками з приходом у Галичину 17 вересня 1939 року, змогли відновити свою діяльність. 

Тоді ж Володимир Папіш із власної ініціативи взявся за виготовлення оригінального пам’ятника з природного каменю Українським січовим стрільцям. Обабіч стояли два вояки в мазепинках, із крісами в руках. Над їхніми головами розпростер крила орел. Хрест із терновим вінком мав форму дерева, на зрізаному стовбурі слова «Бог є Україна». На розгорнутій сторінці «Кобзаря» Шевченка був напис: «Борітеся – поборете. Вам Бог помагає». 

Пам’ятник вистояв під час німецької окупації, але був сплюндрований із поверненням червоної армії в липні 1944 року. Односелець Василь Парацій зумів підібрати статуї січовиків і закопати на власному городі. 

Нині на цьому місці стоїть відновлений монумент як символ пам’яті та жертовності заради волі й незалежності України. 

Євген КИФОР, 
Монастирищина 

На світлині: пам’ятник січовим стрільцям у с. Слобідка Горішня. 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували