Нині Ольга Потапчук  – професорка кафедри комп’ютерних технологій Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка, науковиця, викладачка і мама двох доньок. Її наукові інтереси пов’язані з цифровізацією освіти, а нині вона працює над монографією та стала стипендіаткою Верховної Ради України імені Бориса Патона. 

«Навіть коли всі спали, я могла працювати над дисертацією» 

– Ваш шлях у науці розпочався тоді, коли у Вас уже були маленькі діти. Як вдавалося поєднувати материнство і роботу над кандидатською? 

– Коли народилися діти, я була в декретній відпустці. І саме тоді вирішила, що хочу розвиватися професійно, не зупинятися. Почала працювати над кандидатською дисертацією. Звичайно, часу було небагато. Але коли є бажання, намагаєшся його знайти. Могла працювати ввечері, коли діти вже спали, могла щось записувати навіть вночі, якщо виникала якась ідея. 
Я взагалі, коли приходить якась думка, стараюся її одразу записати. Бо потім можна забути. А якщо ідея справді цікава, вона не відпускає. 

– Що допомагає Іам не відкладати важливе на потім? 

– Передусім потрібно любити цю роботу і бути на своєму місці. Коли тобі подобається те, що ти робиш, тоді й сили знаходяться. 
У 2016 році я захистила кандидатську дисертацію. Тоді ж прийшла працювати на кафедру комп’ютерних технологій. Викладала, працювала зі студентами, згодом майже сім років була заступницею декана інженерно-педагогічного факультету. 

Але наука все одно залишалася поруч. У 2022 році я вступила до докторантури, залишила адміністративну посаду, щоби зосередитися на дисертації. У грудні 2024 року захистила докторську. 

«Студенти ставлять запитання – і постійно виникають нові ідеї» 

– Ви викладаєте комп’ютерні технології. Чи змінюються студенти разом із технологіями? 

– Безперечно. Працюєш зі студентами, пробуєш нові технології, вони ставлять запитання – і постійно виникають нові ідеї: щось спробувати, нову методику, нову технологію. 

Нині студенти хочуть мати більше мобільності, можливість навчатися в зручний для них час і зручному місці. Частина навчається дистанційно, навіть перебуваючи за кордоном. Тому цифрові інструменти вже давно стали частиною освітнього процесу. 

У нашому університеті система електронного навчання була ще до пандемії та повномасштабної війни, тому нам було легше перейти на дистанційне навчання. Студентам подобаються віртуальні середовища, можливість проводити певні експерименти, працювати з новими інструментами. 

– Саме цифровізація освіти нині є напрямом Вашого наукового дослідження? 

– Так. Спочатку моя докторська дисертація була пов’язана з підготовкою фахівців комп’ютерного профілю. Але під час роботи я зрозуміла, що проблема цифровізації стосується загалом освіти. 

Нині потрібно якісно й ефективно використовувати технології всюди, де це можливо: і для автоматизації різних процесів, і для організації освітнього процесу, і для якісного навчання студентів та учнів. 

Тепер працюю над монографією. Я почала її ще до того, як подавалася на стипендію Верховної Ради України імені Бориса Патона. Але ця стипендія стала для мене додатковою мотивацією завершити роботу швидше. 

«Те, що ми не можемо подолати, ми маємо очолити» 

– Неможливо нині говорити про цифровізацію і не згадати штучний інтелект. Ви бачите в ньому більше можливостей чи ризиків? 

– Я гадаю, що його потрібно використовувати. Те, що ми не можемо подолати, ми маємо очолити. 
Штучний інтелект може бути хорошим помічником. Наприклад, допомогти знайти літературу, ресурси, актуальну інформацію, візуальні матеріали. Але він не може замінити ні викладача, ні студента, ні науковця. 

Якщо це практична чи лабораторна робота, її студент має виконати самостійно. І в науковій роботі не можна просто взяти відповідь штучного інтелекту і вважати її правильною. Він може дати загальну відповідь, може помилитися, а іноді навіть погодитися з людиною, коли вона говорить щось неправильне. 

Тому технології – це інструмент. А думати, перевіряти інформацію і відповідати за свою роботу людина повинна сама. 

«Передусім – залишатися собою, залишатися людиною» 

– Ви багато працюєте з молоддю. Чого нині, крім професійних знань, хочеться навчити своїх студентів? 

– Передусім залишатися собою, залишатися людиною. Це те, що нині є найважливішим. 

Звичайно, ми говоримо про професію, знання, технології. Але важливо бути чесним, гуманним, допомагати іншим, залишатися патріотом своєї країни. 

Першими днями повномасштабної війни я сама долучалася до волонтерської роботи. Збирали медикаменти, перев’язувальні матеріали, знеболювальні. Тепер через завантаженість не можу так активно цим займатися, але матеріально підтримую волонтерську групу в Острові, яка допомагає нашим військовим. 

– Ви мама двох доньок. Чи намагаєтеся вже тепер підказувати їм, яку професію обрати? 

– Ні. Я вважаю, що вони самі мають визначитися. Те, що їм подобається, тим вони і мають займатися. Тільки тоді ця робота буде ефективною. 
Я сама ніколи не відчувала, що мене змушують обирати якийсь конкретний шлях. Тому і своїм дітям хочу дати таку змогу – знайти те, що буде їхнім. 

– А про що мрієте Ви, коли думаєте не як науковиця чи викладачка, а просто як мама? 

– Аби закінчилася війна і наші діти мали мирне небо над головою. 
Напевно, нині це найважливіше для кожної мами. А все інше – робота, наукові плани, нові технології – обов’язково буде. Головне, щоби наші діти жили в мирі. 

Зоряна ДЕРКАЧ 

 

0

0

0

0

Ви вже відреагували