У жовтні 1909 року він надрукував у часописі «Сокілські Вісти» статтю «Кілька рад грачів «Союзняка», у якій ділився практичними порадами з власного досвіду, повідомляє photo-lviv.in.ua. 

На світлині першої дружини копаного м’яча Українського спортового кружка у Львові, зробленій 26 вересня 1909 року, бачимо (зліва направо): 1-й ряд: Василь Косаревич, Анатоль Лукашевич, Гриць Лучаківський; 2-й ряд: Василь Остапчук, Ананія Степанів, Антін Зелений; 3-й ряд: В’ячеслав Льомоз (тренер УСК), Петро Франко, Степан Цимбала, Михайло Заворотюк, Степан Кизима, професор Іван Боберський, Степан Гайдучок.  

Як педагог та один із ранніх українських фахівців зі спорту Петро Франко спершу радив, що грач повинен знати правила, а тоді вже вправлятися в копаню м’яча та швидкому бігу. Для самостійного тренування вистачало рівного майданчика, двох каменів або двох жердок, поставлених на віддалі п’яти-десяти кроків. Так утворювалися ворота. Грач ставав то ближче, то далі, з різних боків і пробував копнути так, аби м’яч пройшов між позначками. 

Важливою вправою була «гра на одні ворота». На воротах ставав воротар, по боках – два заложники, тобто захисники, а п’ятеро нападачів намагалися забити гол. Крайники подавали м’яч до середини, а чільник і злучники ловили передачі та били у ворота. Інші гравці подавали м’яч назад, коли воротар відбивав його далеко. Так тренувалися і влучність, і вміння працювати гуртом. 

Для вдосконалення передач гравці ставали великим колом – один від одного на віддалі п’ятнадцяти-сорока кроків – і подавали м’яч сусідові. Франко радив копати боком ноги, низом або невисокою дугою: такий м’яч легше прийняти й зупинити. Щоб затримати його, можна було притиснути стопою до землі або м’яко підставити ногу під м’яч, що летить, і прибрати її, не створюючи твердої перешкоди. 

Були й цікаві командні вправи. «Пліт» – це два ряди по п’ять грачів, які намагалися копнути м’яч поміж гравцями протилежного ряду. А у вправі «Вуж» гравець вів м’яч поміж товаришами, що стояли в ряд на віддалі чотирьох-шести кроків, обходив кожного й добирався до другого кінця, а тоді повертався назад. Так навчалися вести м’яч поміж суперниками, не втрачаючи його. 

Коли починалася справжня гра, кожен мав триматися свого місця. Нападачі йшли вперед, помічники підтримували їх передачами, а заложники обороняли свої ворота. За описом Петра Франка, після свистка судді чільник подавав м’яч злучникові, той – помічникові, а далі – крайникові. Команда просувалася вперед короткими передачами, наче трикутниками. Якщо суперники стягувалися до одного боку поля, можна було перекинути м’яч на інший, де відкривався шлях до воріт. 

Франко радив бити по воротах у верхні або нижні кути, бо такі м’ячі воротареві затримати найважче. Під час кутового удару м’яч належало послати високою дугою до воріт, щоби нападники могли забити головою чи ногою. Воротареві ж радили хапати м’яч міцно й швидко віддавати його своїм гравцям – краще вбік, а не просто вперед, де суперник міг перехопити передачу. 

Окремо автор наголошував на чесній грі. Не слід було грубо штовхати чи збивати суперника, бо від цього гра ставала жорстокою, а гравці прагнули помсти. Навіть техніка удару мала значення: копати кінцем черевика вважали небезпечно, натомість краще було бити підбиттям, трохи повернувши ногу всередину. 

Витривалість також не приходила сама собою. Після тренування всі грачі мали стати в ряд і пробігти ціле грище, а наприкінці – прискоритися й бігти якнайшвидше. У статті зазначено, що обвід поля становив 370 метрів. Отже, вже в 1909 році футболісти розуміли: добрий грач мусить бути не лише влучним, а й швидким, витривалим та уважним до товаришів. 

У старій галицькій мові футбольні слова звучали по-своєму: команда була «дружиною», гравець – «грачем», захисник – «заложником», а футбол називали «копаним м’ячем» або «Союзняком». Ці назви нині звучать незвично, зате повертають нас до часу, коли український спорт тільки формував власні традиції. 

Поради Петра Франка – не просто цікава давня інструкція. Вони показують, що понад століття тому наші предки вже цінували командну гру, тренування, техніку й повагу до суперника. А копаний м’яч на львівському полі був не лише забавою, а й частиною ширшого українського спортивного та громадського життя. 

За матеріалами футбольних порад Петра Франка, опублікованих 1909 року, 
підготувала Ольга КОТУЛЬСЬКА 

На світлинах: (основна) фотографія Петра Франка на документі 1929 р., Коломия, 1929 р.; перша дружина копаного м’яча Українського спортового кружка у Львові, 26 вересня 1909 року; чительський відділ товариства «Сокіл-Батько» у Львові. Зліва направо: професор Іван Боберський – провідник відділу, Степан Гайдучок, Тарас Франко, Омелян Гузар, Петро Франко, Іван Ігнат, Олександр Довбенко, Ігор Федів. Весна 1913 р. 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували