Марія не ображалася. Він – батько і йому болить за свою дитину. Але хіба ж вона, Марія, винна, хіба вона казала своєму Максимові їхати на ті заробітки і знаходити там собі якусь Ельжбєту? Невістка Роксолана була завжди їй за доньку. Вона, хоч і з міста, і вчителька, але добра дитина – спокійна, роботяща, розсудлива. Після весілля не побоялася жити разом із свекрухою. А Марія зі шкіри вилазила – старалася, аби її дітям було добре. Не раз увечері, коли невістка довго сиділа над учнівськими зошитами, вона заходила на їхню половину хати і казала: 

– Ти, доню, завтра не маєш першого уроку, то трохи довше поспи, а я снідання сама приготую. Хочете налисники чи тертюшки? 

– Дякую, Вам, мамо, тоді обід за мною, – усміхалася невісточка, на мить відірвавшись від тих нескінченних дитячих каракулів. 

Якби Максим не позарився тоді на великі гроші і не поїхав на ті кляті заробітки, то і далі би жили, як раніше – тихо і щасливо. Але вже десь через пів року він зателефонував і сказав, що не приїде на Різдво, бо зустрів  жінку, яка, як ніхто, розуміє і любить його. Роксолана відразу подала заяву на розлучення, забрала дитину і переїхала жити до тата в райцентр. А Марія залишилася одна-однісінька в хаті, де щойно була сім’я і дзвенів дитячий сміх.

Перший рік ридма ридала, коли до рук потрапляла стара дитяча машинка чи Юрчикова рукавичка. А коли зовсім ставало тяжко на душі, ладувала повну торбу гостинців і їхала у той садок. Добре, хоч, що вихователі були попереджені і дозволяли внукові погратися із бабцею. Вона і їм гостинці привозила: то пиріжків, то п’юрника спече їм до кави, то вони були дуже навіть з нею приязні. А одного разу нянечка їй шепнула, що вчора поховали Юрчикового дідуся і тепер у нього, значить, залишилася одна бабця – Марія. 

Вона спочатку аж стерпла: як-то, сват помер, а її ніхто навіть не повідомив?! Але що тут дивуватися, вони тепер уже не родина. З невісткою майже не зустрічалися роками, хіба десь випадково на вулиці. А минулого четверга та їй раптом сама подзвонила. Марія похолола: напевно, щось із Юрчиком сталося. Але Роксолана відразу все прояснила: 

– Маріє Миколаївно, я мушу лягти в лікарню на операцію, дзвоню Вам, щоби спитати, чи могли би Ви на цей час побути із Юрчиком, бо до сестри у Київ боюся його везти, там, кажуть, тепер дуже неспокійно. 

– Роксоланю, я вже біжу на поворот, може, вспію на останній автобус, – Марія похапцем кидала до сумки усе необхідне. – Не переживай, я Юрчика припильную, але про все поговоримо, як приїду. 

Своїх курей доручила годувати сусідці Наді. Бараболі, правда, ще трохи залишилося докопувати, але нічого, пізніше докопає. Поклала у сумку трохи теплих речей: осінь настала з похолоданням, треба утеплятися. 

Із невісткою проговорили цілий вечір. Та дуже схудла відтоді як бачилися востаннє. 

– Мені дуже шкода, що не зможу сама відвести сина у перший клас, бо мені на понеділок, 31 серпня, операцію призначили. 

– Не переживай, доню, я відведу і заберу додому. Ти тільки поясниш, де та школа. Ти лікуйся і ні про що не турбуйся більше, Юрчик у мене буде і нагодований, і припильнований. 

– Завтра увечері, Маріє Миколаївно, підете за цією адресою, там мають пошити Юрі сорочку на свято Першовересня. Я її ще взимку вишила, а тепер занесла до кравчині, аби сшила. І чорні штани оці йому дасьте, я вже напрасувала канти. 

У зазначений час Марія з онуком пішла за сорочкою. Сорочина і справді була гарна, вишита різнобарвним хрестиком, таких раніше і не вишивали. Одна біда – на ній не було кутасиків. А яка то вишиванка без кутасиків? Кравчиня сказала їй піти у магазин, той, що навпроти супермаркету, і купити готові. Але в тому магазині їх не виявилося. Якби то було у себе в селі, вона би пішла до сусідки Надійки. Та все вміє і кутасики би зробила. А як із цим бути у місті, серед чужих людей? Побачивши, що вона мало не плаче, дівчина за прилавком змилосердилася. 

– А Ви самі зробіть. В інтернеті тепер усього можна навчитися. Купіть ниток і скрутите вдома. 

– Ти шариш у комп’ютері? – запитала в Юрчика. – Загугли, як зробити кутасики і він тобі видасть. 

Коли прийшли додому, бабця відразу вручила внукові планшет. 

– Ти знаєш, як спитати у того Загугла про кутасики? 

Юрчик, дарма, що до школи тільки піде, із комп’ютером, слава Богу, був «на ти». – Бабцю, там пише, що кутасики – то китиці і зробити їх дуже просто, – дитина поволі читала, а вона одразу розкладала нитки. 

Те «просто» виявилося складною справою. Може, більш як десять разів переробляла. Дуже гарно написали: «акуратно зніміть нитки з картонки». Легко сказати, а ви попробуйте, зніміть. Виходило не акуратно, а якось розхристано. Цілий вечір Марія робила і переробляла, ще й дитину мучила коло себе, але  десь близько півночі вона вже пришивала доладні, як із виставки, кутасики до сорочки. 

А вранці, милуючись своєю роботою більше, як вишивкою на грудях онука, вела за ручку його до школи. А після школи, вони пішли до мами в лікарню. 

Роксолана ще була дуже слабка і не вставала з ліжка. Але простягнула руки до сина, запрошуючи його у свої обійми. 

– Мій школярику золотий, – цілувала вона його у щічки, лоб, ніс і навіть у вушко. Як тобі гарно у цій вишиванці! 

– А ми з бабцьою вчора цілий вечір по інтернету кутасики робили, – гордо сказав Юрчик.– Вони називаються китиці. Тепер і я вмію їх робити. Як прийдеш із лікарні, ми з бабцьою і тебе навчимо. Правда, бабцю?

Роксолана відірвалася від сина і вдячно подивилася на Марію. 

– Дякую, Вам, мамо, – і чомусь заплакала. 

Марія теж змахнула сльозу. Підійшла, поцілувала Роксолану в голову. 

– Дякую і тобі, доню.  

– За що? 

– За внука і за те, що ви у мене є. 

Валентина ЖДАН

0

0

0

0

Ви вже відреагували