А двері в віходках так риплє, шо на сусідній вулиці чути. Наше село взагалі передове, не думайте собі. Вночи світло горит! Ну, не усюди, аякже: акурат коло обійстя голови сільради і коло цвинтарі. Коло голови – то ясно, а от нашо мерцям світла? Шо, читати мают вночи? 

Інтернет у нас теж є. На кождій вулици «ноль джі» ловит. А вночи – краса: соловʼї співают, жєби квакают, коти верищє, а комарі ніяк крови людської нажертисі не можут. В селі все в порєдку: ксьондз дбая про церькву, голова – про себе, а люди сі рітують, як можут. 

Йой, та шо я так кєшко про ту політику. Ади, Гані моя зрані сі зібрала їхати в Заліщики по розсаду помідорів. Так, якби в Городенці не було! Нє, їй там ліпше. Каже мені на прощання: 

– Міхайле, пантруй ґаздівство, а не кума! Бо як вернусі, то буде тачівка грати по твоїх ребрах, як по цимбалах. Маїш на обід корову напоїти, здоїти і молоко процідити. І дивисі мені – ніякої пиятики! 

Натаракала, набалакала, наказів надавала та й поїхала. Я троха жіливи покосив, позамітав, пограбав сіно. Потім попив кави, аж тут і обід прийшов.

 Пішов я на млаку за коровов. Завів у стайню, присилив. Взєв путню, троха води, помив вімʼя, повітирав і взєвсі доїти. Мухи – страшенні! Корова сі трипіцкає, як скажена. 

– Ану стій, к… мама! – кричу. – Стій, чого сі рунтаїш?! 

І тут тота худобина запхала ногу просто у відро. А шляг би тебе трафив! Мусів мити відро, а молоко котам вилити. Взєвсі знов доїти. Але нендза знов мухи відганєє – як дала ми рогом в вухо, то аж у голові загуділо. Я зо злости дав їй попід ребра, але корові то не сподобалосі. Як махнула ратицев, то я полетів прямо в рівець із гноївков, а відро накіглосі мені на саму голову. Полежів я троха, відпочив, відхекавсі і взєвсі знов доїти. 

Корова вже сі не рипала, але, нендза така, фостом махає, як дурна. То по голові мазне, то по очах. А фіст у гною – очей не видко! «А це шо має бути? – думаю». Зловив я той фіст, став на стільчик, думаю: привʼєжу його до стелі, би не махала. Ади, цвях у балці є, але, курча ляга, чим привʼїзати?

 Нічого під руками нема: ні шнурка, ні нитки. 

О! Є пасок у сподніх! «Зараз я ті, скотино, пригнуздаю», – шепчу. Витяг я пасок зі штанів, фіст догори задер і в’яжу. Але тут, як на зло, сподні сі зсунули і впали додолу. Огій, шо за напасть! Але добре, шо ніхто не видит, а корова не скаже нікому. 

– Тихо, мала, не трипіцкайсі, я з тобов зараз лад зроблю, – приговорюю я, стоячи з голим задом. 

І тут чую ззаду: клац, клац, клац… Обертаюсі, а там кум стоїть і на свій мобільник мене знимкує! 

– Куме, – кажу заїкаючисі, – це не то, шо ви подумали! 

– А шо тут думати? – каже кум, ледь не паде зо сміху. – Встидали би сі, Міхайле! 

– Та я лиш доїти хотів! 

– Та я виджу, шо без штанів. Ви чого худобину мурдуєте? 

– Та шо ви хочете?! – вже кричу я. 

– Горівки, – каже кум хитро. 

– Кілько? 

– Так, аби добре було. І то кожен день. Я маю приходити, а ви – наливати. 

– А як не налю? 

– То будете зіркою інтернету. Уся околиця побачит. 

– А здохли бис-те! – процідив я крізь зуби. 

– Шо-шо? – перепитує кум. 

– Кажу: ішли би-сте за стіл, дорогий куме… 

– О, то інша справа. Штани підтягніть і йдем. 

Короче, людоньки, корова лишилася недояна, я ввечері був Ганею битий, а кум – задоволений. Тепер я в рабстві. Треба або душогуба наймити, або апарат у него вкрасти, або знайти на того гада якусь зачіпку. Отаке воно, селянське життє. 

Вуйко МІСЬ 

(Роман ДРОНЮК, м. Івано-Франківськ) 

 

0

0

0

0

Ви вже відреагували