Вірцю ще торік провела в останню дорогу, двоє виїхало, а ще кілька старих товаришок, хоч і живуть недалеко, подругами уже назвати не можна. Життя, так би мовити, розвело. А сім’я – вона на те і сімʼя, що всі тримаються купи. Першим, звичайно, привітав ювілярку Іван, який ще в ліжку подарував їй дорогі парфуми.  

– Твоїх улюблених «Дзінтарс» уже не випускає, але продавчиня сказала, що в цих є ті самі звуки.  

– Нотки, – уточнила, сміючись, вона.  

– Во-во, нотки, – погодився чоловік. – Кому, як не тобі це краще знати, ти ж у спеціалізованому магазині працювала.  

А потім приїхала Галя з чоловіком і дітьми. Василько і Миколка винесли із машини величезну коробку, у якій був делікатний солом’яний капелюх, привезений, як вони сказали, із самої Греції.  

– Дітоньки, та ж літо вже закінчується, – сплеснула руками іменинниця. – Куди я в ньому піду? Хіба що картоплю копати?  

– А ти спочатку приміряй і подивись на себе, яка ти в ньому гарна, – Галя підвела іменинницю до дзеркала. – Пам’ятаєш, мамо, як ми в 90-х поїхали на тернопільський ринок мені за курткою. Ти тоді побачила ось такий капелюх із соломи і було видно, як тобі його хочеться. Але ти його не купила, бо сказала, що він коштує майже так, як моя куртка. І я тоді пообіцяла, що як виросту, то обов’язково тобі такий капелюшок  куплю. 

І обидві розплакалися. А потім Іван зателефонував Андрієві і той хвилин за 20 уже вивантажував із бусика своє сімейство. 

Після щедрої гостини Андрій із татом пішли подивитися на новий трактор, який Іван купив минулого тижня, а Софія дочку та невістку повела на город – похвалитися своїми помідорами та болгарським перцем. А після обіду, навантаживши повний багажник картоплею та усілякою городиною, зять із Галею почали збиратися додому. Іван вирішив поїхати з ними в Тернопіль, бо  йому треба було купити якусь деталь до котла, а Софія останньої миті надумалася під’їхати з дітьми до райцентру, бо одній у хаті в такий день не хотілося залишатися. Галя настояла, щоби мама не знімала грецький капелюх – дуже вже пасував він до її світло-карих очей. 

 
– Мамусю, ти ніби десять років скинула, ніхто тобі шістдесяти взагалі не дасть.  

– Ніхто не дасть, бо всі, що є роки, мої, – сміялася Софія, помічаючи, як Іван раз по раз закохано поглядає на неї. На прощання, коли настав час випити «на коня», він навіть тост жартівливий  виголосив: 

– А тепер, діти, вип’ємо за тата, який вибрав для вас найкрасивішу у світі маму.  

Усі дружно засміялися, а Софія вдячно зиркнула на чоловіка: кому, як не їй знати, що це справді був його вибір.  

У містечку вона попросила зятя зупинитися їй біля базару – звідки вирішила розпочати свій шопінг, як тепер каже молодь.

  
– Дівчино, не підкажете, де тут найближчка аптека? – несподівано обігнав її якийсь постарший чоловік.  

– Ось тут, відразу за рогом, – почала пояснювати вона і раптом затнулася:  

– Володю, це ти?  

– Соню? – він був не менш здивований.  

Вони довго мовчки дивилися одне на одного. Він – із захопленням, вона – із неприхованим розчаруванням. Оце так сюрприз піднесла їй доля на її ювілей! Перед нею зовсім близько стояла людина, якою вона марила стільки років – її перше зранене кохання, батько її сина, з яким вона стільки років хотіла його познайомити.  

– Софійко, Софієчко, я недавно повернувся. Думав тебе відшукати, але на  те, що ми зустрінемося сьогодні у центрі міста, ніяк не сподівався. Ти ж знаєш, у мене скоро день народження і я думав, що ми посидимо з тобою у якомусь затишному ресторані, поговоримо, згадаємо.  

– Я знаю, що тобі 4 вересня буде 65 років, бо ти за мене старший рівно на 5 років і 5 днів, – засміялася вона, хоча на душі було зовсім невесело.  
Усі слова, які вона раніше хотіла йому сказати, раптом щезли, як ранкова роса. Дивилася на нього з жалем – він не просто постарів, а якось осунувся, згорбився, змалів. І весь він якийсь чи то загублений, чи то розгублений. Невже цю людину вона колись так любила? Невже простила тоді за його зраду, за те, що він покинув її вагітну і подався до вуйка в Австралію, обіцяючи скоро повернутися? Що йому тепер  розказати? Про те, як думала тоді позбутися дитини і як її відмовив від цього його двоюрідний брат Іван, коли вона прийшла до нього розпитати про Володю, бо той чомусь перестав їй писати. Вона зімліла, коли почула від Івана, що Володя в тій Австралії вже оженився. А наступного дня Іван прийшов до Софії, запропонував їй одружитися і стати батьком її дитини. Чи розказати Володимирові, що виходила, плачучи, за нелюба, але дуже скоро зрозуміла, що кращого чоловіка і батька своїм дітям вона би ніде не зустріла. А потім щохвилі дякувала Богу за такий поворот у своєму житті.  

– А як наш син? – нарешті запитав він про головне. – Чи знає він, хто справжній його тато? – голос його затремтів.  

– В Андрія завжди був і є один тато – Іван, – сказала вона впевнено.  

Він схопив її за руки.  

– Софіє, Софієчко, та все ще можна повернути. Я овдовів, приїхав доживати на своїй землі. Ми можемо нарешті зійтися. Пам’ятаєш, як ми собі планували жити біля річки чи озера? Ти ж зможеш мене простити, правда? 

Софія уважно подивилася на нього. 

– Ти гадаєш, я все кину і піду до тебе? Ні, Володимире, річ навіть не у прощенні. Минуле не повернеш. Ми уже з тобою не ті, що були 40 років тому. Але вже пора мені додому. Прощавай, Володю. До себе не запрошую, бо не думаю, що Іванові це сильно сподобається. 

Він так і залишився стояти серед міста, переварюючи почуте. А Софія легко ішла по бруківці, притримуючи рукою капелюх, який так і норовив полетіти за вітром. Їй на душі раптом стало радісно. Вона знала, що колись зустрінуться з Володимиром, але не думала, що так легко буде відпустити минуле. І тільки тепер усвідомила, що він навіть не згадав, що їй нині 60.  

– Боженьку, дякую тобі за все, що ти посилаєш і що відбираєш, – прошепотіла вона. – Бо справді, як кажуть у церкві: Бог знає, як краще.  

Валентина ЖДАН 



 

0

0

0

0

Ви вже відреагували