15 серпня в Польщі відзначають День Війська Польського, встановлений на честь перемоги у Варшавській битві 1920 року. Це була надзвичайно важлива перемога, яка зупинила більшовицький наступ і мала значення не лише для Польщі, а й для всієї Європи. Однак варто принагідно пам’ятати про одну обставину, про яку в Польщі досі надто рідко згадують: на польському боці тоді воювали також українці. І одним із символів цієї спільної боротьби був полковник Марко Безручко. Саме тому важко зрозуміти рішення польської влади, яка вкотре не запросила українських військовослужбовців до участі в параді з нагоди Дня Війська Польського. 

І справа не в тому, щоб українські військові мали бути особливими гостями на кожному польському заході. Йдеться про цей один парад, у якому також братимуть участь військовослужбовці інших країн, які є нашими союзниками. Йдеться про пам’ять та елементарну порядність. Бо якщо ми святкуємо перемогу 1920 року, то повинні пам’ятати й про тих, хто тоді пліч-о-пліч із Військом Польським воював. 

А однією з найважливіших постатей був полковник Марко Безручко, командир 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії Української Народної Республіки. Його солдати брали участь у так званому Київському поході, а сам Безручко командував обороною Замостя від червоної армії. Його підрозділи також воювали проти кінної армії будьонного, сприяючи її розгрому під Комаровом. І це не якийсь другорядний епізод. Українські військові були частиною сил, які 1920 року воювали з більшовицькою росією. Вони боролися за свою незалежність, але водночас їхня боротьба була елементом оборони Польщі. Польща та Україна тоді мали спільного противника і спільний інтерес. Противником була більшовицька росія. Спільним інтересом було стримування російського імперіалізму. 

Сьогодні, через майже сто років, ми знову маємо українських військовослужбовців, які гинуть на фронті у боротьбі з російською агресією. Саме вони вже понад чотири роки стримують армію путіна. Саме завдяки їхньому опору російські війська не стоять на кордонах Польщі, а безпека всієї Східної Європи не перебуває під ще більшою загрозою. І ведучи суперечки щодо історії та критикуючи українську владу, ми не можемо демонстративно ігнорувати військовослужбовців держави, армія якої бореться з тим самим імперіалізмом, з яким Польща зіткнулася у 1920 році. 

Якщо польська влада вже кілька років не запрошує українських військових на парад, то настав час припинити цю дріб’язковість. Чи було б чимось поганим, якби кілька українських військовослужбовців пройшли маршем поруч із польськими побратимами? Це був би чіткий і символічний жест. Простий, але важливий уклін тим, хто воював разом із нами у 1920 році, і тим, хто сьогодні приносить жертву, захищаючи Україну та безпеку нашого регіону. 

Чи це звичайна недбалість? Рішення організатора? А може, просто посилення націоналістичних тенденцій, які стали інструментом поточної політики? 

Від українського питання нам не втекти. Україна є нашим сусідом і залишатиметься ним, незалежно від того, хто виграє війну. Якщо Україна її виграє, то ми матимемо за східним кордоном державу, яка відстояла свою незалежність. Якщо вона її програє, то матимемо за східним кордоном значно сильнішу Росію, яка стоятиме ще ближче до Польщі. 

Тому тим більше дивує відсутність простого, символічного жесту з боку Варшави. Запрошення кількох українських військовослужбовців не змінило б польської історичної політики. Воно не означало б відмови від пам’яті про Волинь. Натомість це був би чіткий сигнал, що Польща здатна відокремити історичні та політичні суперечки від поваги до військовослужбовців, які захищають свою країну від Росії. Цього сигналу не прозвучало. 

Пам’ять про Марка Безручка в Польщі зберігається. Його ім’ям названо площі та вулиці, а його могила знаходиться на православному кладовищі у варшавському районі Воля. Більше того, його ім’я носить одна з українських бригад, яка воює з російською армією. Невже так важко побачити в цьому певну символічну тяглість? 

Відзначаючи перемогу Війська Польського, ми не повинні водночас стирати з історії тих, хто воював разом із нами. Польща може пишатися своєю армією і водночас пам’ятати про українських військових 1920 року. Вона може віддавати шану польським героям і водночас цінувати українців, які сьогодні захищають власну державу від Росії. 

Сильна держава не повинна демонстративно нікого виключати. Сильна держава усвідомлює, що історія не закінчується на одній суперечці. Справжня велич держави полягає не в тому, що вона здатна когось проігнорувати. Справжня велич полягає в тому, що вона здатна пам’ятати і не мусить вкотре доводити власну дріб’язковість. 

Borys Tynka,  
поляк, що живе у Кракові
(із соціальних мереж) 

На світлині: могила Марка Безручка на православному кладовищі у Варшаві. 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували