А селом шириться новина про циганський табір, що замешкає тут на ціле літо. І справді, голова колгоспу Валентин Чинін, очевидно, порадившись з бухгалтером Федором Жовнірчиком і головою сільради Степаном Файфричем, погодився взяти на тимчасову роботу ковалів, бо місцевий Адам Павельчак передчасно помер від невиліковної хвороби, а треба ж і коней кувати, і сільгоспреманент лагодити. 

Першими стрічають гостей дітлахи. Стоїмо й дивимось як вони, зупинившись за кузнею, розвантажуються, вправно напинають кілька наметів. Мотоциклом підʼїхав дільничний міліціонер Микола Мороз, що колись проживав у селі, нагадав їм правила поведінки. 

Теплого літа 1959-го року я ледь не щодень прибігав подивитися на циганське життя-буття: як патрають курей, варять на відкритому вогнищі мамалигу (лемішку), купають немовлят. 

Цигани поралися в кузні. Люди замовляли у них сапи (бо ж уміють їх добре робити із сошників від сівалок та іншої сталі), ножі зі старих кіс. Жінки ранками вирушали ворожити в Затурин, Середнє та інші села сусіднього Підгаєцького району, приносячи надвечірʼям борошно, яйця, молоко. 

Їхні діти, незважаючи на застороги матерів, часто вибігали до нас, місцевих, погратися. Ми ділилися із ними булочками домашньої випічки, яблуками. 

Я подружився з ровесником Васильком. Розмовляв він «суржиком», а за подаровану цукерку-подушечку чи бублика хвацько, мов дорослий, танцював, приспівуючи. 

Незабаром циганський парубок Іван запізнався зі старшою дівчиною Ганною. У неділю ходили разом в кіно. На вихідні вона купувала для нього в магазині пляшку вина, ковбасу, рибні консерви. Йшлося як дехто казав, до весілля. Коли під осінь табір збирався в дорогу, Іванова мама, як можна було зрозуміти з її жестів, звала його, покрикувала. А він чи то боронив своє право на подружній вибір, чи переконував, що незабаром наздожене їх. 

Наступної неділі його бачили у клубі з нареченою в новому костюмі, білій сорочці, шкіряних мештах, із годинником на руці. Односельці гадали, що з того вийде. Більшість вважала, що циган як птах потребує простору й волі, й до осілого життя його не звабиш ніякими принадами. Так і сталося. Якось поїхав до міста і не повернувся. 

Пізніше нашими селами мандрували інші роми. Пропонували купити домоткані гуцульські килими (на вигляд як фабричні, та швидко линяли на сонці), ліжники, бляху на ринви. 

Нині смугляві чоловіки і жінки інколи заїжджають в село легковиками та бусами. Купують горіхи, квасолю, шипшину, пірʼя, старі подушки й перини, пропонуючи синтетичні ліжкові комплекти тощо. 

Але навряд чи вдруге розгорнуть у селі свій табір роми. Немає вже ні кузні, ні колгоспу, який потребував їхніх робочих рук, а платив продуктами з комори, якою завідував Амброзій Воробець. 

…Давно минулося дитинство, немовби спливло весняними потічками, відлунало літніми грозами, подаленіло осінніми вітрами, понеслось за обрії зимовими віхолами. І тільки згадка бентежить час від часу, спонукаючи сумувати за тим, що вже ніколи не повернеться. 

Євген КИФОР, 
уродженець с. Маркова на Монастирищині 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували