Враховуючи те, що у селі Вікторівка Козівського району збереглася вся виробнича база на панському фільварку, земля і люди, які на ній працювали, районне керівництво вирішило організувати колгосп. 25 квітня 1945 року тут першим в районі був створений колгосп «Нове життя», до якого вступили безземельні колишні працівники фільварку, шукаючи порятунку від злиднів. Невдовзі до нього примусово залучили і переселенців із Польщі,  що осіли в селі. Назва «Нове життя» символізувало офіційну радянську ідеологію, однак, для селян нове життя означало втратити право самостійно господарювати, позбутися землі, яку обробляли, реманенту, коней, воза, худоби, яку мусили передати до артілі. А ще зазнати тяжкої фізичної праці, суворої дисципліни і залежності від державних планів. 

Переглядаючи архівні документи колгоспу за повоєнний період кінця 40–х років, надибав цікаву інформацію про перший день жнив майже 80 років тому. Ті жнива не піддаються жодному порівнянню з нинішнім часом і засвідчують важку хліборобську працю наших предків, що будували світле колгоспне майбутнє.  

Здебільшого роботу в полі виконували вручну. Косарі косили збіжжя на покоси, а жінки в’язали снопи. Також жали серпами. Зажату одним махом серпа жменю стебел клали на землю, а з десяти-п’ятнадцяти жмутів робили сніп, перев’язаний перевеслом. Потім снопи складали в полукіпки, або в копи (30–60 снопів). Коли наставала пора обмолоту, їздові на возах, обладнаними сноповими драбинами, звозили снопи з поля на колгоспний тік до молотарки. Їздовий із воза подавав снопи  на верх, до молотарки, де одна працівниця розв’язувала на них перевесла, а друга кидала їх на обмолот у барабан машини. З другого боку дві жінки кидали солому на сітку, яку за допомогою коня линвою витягували на скирту, де скиртники її відбирали і розкладали. Врожайність зернових сягала в середньому 10–14 центнерів із одного  гектара, а намолочували його по 80–90 центнерів за день. Тяжку працю колгоспників оплачували не грошима, а трудоднями, за кінцевим результатом господарського року. 

Про перший день жнив 1948 року збереглася в історії колгоспу хроніка того часу: «…Ще не сходило сонце, а на колгоспному подвір’ї зібралися вікторівецькі колгоспники, яким звечора бригадири та ланкові повідомили про початок жнив. На вибрані ділянки зернових площ вийшли 40 косарів із ручними косами на грабки та 15 женців із серпами. Кипить робота косарів. Ось рівно кладе покоси Іван Сметана, біля нього на своїх ділянках Петро Репела, Михайло Перцак, Петро Заверач та інші. За ними вправно в’яжуть снопи Марія Сова, Меланія Пида, Катерина Петришин. А трохи далі жінки жнуть жито серпами. Попереду ланкова Стефанія Зозуляк, Катерина Табак. Незважаючи на спеку, люди злагоджено проводять свою роботу. Обідньої пори до косарів і в’язальниць вийшли місцеві агітатори – комуністи Катерина Полудненко і Раїса Сафронова, які розказали про новини жнивної пори у районі, надихаючи колгоспників до активної праці. Коли вечірні сутінки впали на землю, косарі, в’язальниці, женці залишили свої ділянки роботи, вкриті довгими рядами кіп. Бригадири Василь Сушко і Семен Сова заміряли площі і виявилося, що в перший день жнив скошено 30 гектарів хліба. Михайло Перцак, Іван Скиба, Петро Заверач викосили по 90 сотих гектара, а Стефанія Зозуляк і Катерина Табак вижали по 20 сотих гектара. Марія Сова, Катерина Петришин, Меланія Пида нав’язали по 10 кіп. Стефанія Собчак і Катерина Заєць пов’язали по 700 снопів». 
Як бачимо, ідеологічна машина того часу працювала справно, своєчасно висвітлюючи «щасливі колгоспні будні».  

Уже давно минулися герої трудової слави перших жнив на вікторівецькому полі. Також 35 літ тому відійшла в небуття та епоха і канули у вічність назавжди колгоспи. Залишилися лише на спомини внукам і правнукам пожовтілі фотографії, що нагадують про дідів і прадідів, які віддали своє життя і здоров’я на колгоспну систему.  

Немає жодного порівняння тих далеких жнив наших предків із теперішнім часом, де різниця вражає. Людей на полі нині замінила потужна техніка і висока технологія виробництва, що дає змогу на тих же вікторівецьких полях, де з 1992 року здійснює господарську діяльність агропідприємство «Вікторія-92», досягати врожайності зернових по 80–100 центнерів із гектара. Нині один сучасний комбайн агропідприємства здатний зібрати за день десятки гектарів зернових. Роботу виконують з мінімальними втратами, а комп’ютерна система постійно контролює продуктивність машин, вологість зерна, якість обмолоту і завантаження його у великовантажні автомобілі. Якщо у повоєнні роки головною турботою колгоспників було виростити й зібрати хліб, то сучасне підприємство «Вікторія-92», яке очолює Олександр Пеляк, дбає ще й про його якість, безпечне зберігання, логістику та конкурентоспроможність на ринку і відповідальність перед пайовиками. Нині у жнива в агропідприємстві працюють потужні комбайни, великоваговий транспорт, елеваторний комплекс, що дає змогу оперативно приймати, очищати, сушити й зберігати зерно. Це зовсім інший рівень організації  праці в жнива ніж той, який могли уявити хлібороби 80 літ тому. 

Та попри весь технічний прогрес, незмінним залишилося головне – поле, і любов до нього. Саме воно є тією невидимою ниткою, яка поєднує косаря 1948 року і комбайнера XXI століття, старий дерев’яний віз і сучасний зерновоз, ручний серп і комп’ютеризований комбайн. Бо в усі часи найбільшим багатством Вікторівки була і залишається земля та її хлібороби. Сучасне агропідприємство «Вікторія-92» є не запереченням минулого, а його продовженням – уже в умовах незалежної України, де основою успіху стали не наказ, примус і трудодні, а праця, знання, відповідальність, гідна оплата працівників і любов до рідної землі.  

Іван ДУФЕНЮК    
с. Вікторівка Козівської громади. 

На архівній світлині 1948 року – агітатори з хліборобами  колгоспу «Нове життя».  



 

0

0

0

0

Ви вже відреагували