Під зорями в бабиній хаті

Дух скошеної трави чомусь завжди автоматично катапультує мене в дитинство. На свєта чи на празники, коли в бабиній хаті збиралася уся наша велика родина з близьких і далеких сіл, часто бувало, що хтось залишався на ніч. І тоді нам, старшим дітям, дозволяли спати в стодолі на сіні. Мрія в чистому вигляді!

Хтось може б і нарікав на незручності, на колючі стеблинки, нерівності, повітря з порохами чи грубу вереньку, однак, сьогодні я б стверджувала, що це були одні з найщасливіших моментів нашого дитинства.

Молоді, ще без цвіту трави на сіно, дідо з вуйком Стахом косили на сіножатях або на узліссях. Вони ступали делікатно, розмірено і впевнено, аж любо було спостерігати, і трава за ними лягала красивою широкою смугою.

Однак саме від баби Юстини ми дізнавалися як виглядає медова трава, пирій, тимофіївка, костриця, лисохвіст або люцерна. Конюшина росла на дальньому городі, недалеко біля хати і баба сама косила, деревʼяними граблями згрібала і перевертала її, валкувала і посушену складала у невеликі стіжки.

Сіно від лісу привозили фірою і складали на подвірʼї у стіг. Із готової скирти стирчала величезна палиця, яка утримувала його в рівній піраміді. Це був стовбур очищеного деревця з чотирма гілками (ключ) і на нього нагромаджували сіно. Сіно фіксували розщепленим патиком – розщепою. Когось невеликого, або підлітка посилали нагору трамбувати сіно. Одного разу й мені пощасливилось опинитися на горі стогу, але баба все ж була категорично проти – діти з міста не були такими ловкими як сільські.

Перед дощем скирту накривали кавалком великого брезенту, щоб сіно не намокло.

І ось у цьому царстві запахів і звуків, сухої трави і соломи, ми залишалися без дорослих самі на цілу ніч. Щоб досхочу надурітися, насміятись і наговоритися, перевернути все тут з ніг на голову, поділитися смішними і страшними історіями, й, врешті-решт, заснути під сяйвом молодого місяця, чиє таємниче світло пробивалося через щілини в дошках, під сумне зітхання корови Лиски за стіною в стайні, цвіркотіння коників, рохкання жаб на ставку чи делікатне шарудіння неспокійних мишей.

Щоби дорослі нам не заважали, а нібито для безпеки, довгу драбину витягували нагору.

Я от сьогодні думаю, що з таких щемливим моментів, бабиних молитов, казок й співанок, приказок й колискових, з різдвяних колядок і щедрівок, весільних пісень й празників формувалася наша українськість. Наша любов до своєї Вітчизни.

По краплинці, як з багатьох джерел народжується річечка, ми вчилися почуватися частинкою гордої й волелюбної нації. А все, дякуючи нашим бабусям-дідусям і нашим великим родинам. Нехай з Богом спочивають.

Ольга РУДА,
головна редакторка журналу Ukrainian People Magazine
м. Чикаго (США)