Поки пацієнти стають на ноги у сучасних залах реабілітації, на фронт їдуть дрони, які директор часто перевіряє особисто – до останнього гвинтика. 

«За кожною деталлю – життя воїна» 

Військові кажуть: у Зіновія Андрійовича залізна відповідальність і нульова толерантність до неякісних речей. Буває, волонтерську допомогу чи обладнання можна було б відправити одразу на передову, але директор наполягає: спершу – в лікарню. Тут він особисто оглядає кожен дрон, кожен тепловізор. Логіка проста: якщо на фронті щось відмовить через неякісну збірку, ціною може стати життя. 

– Ми хочемо, щоби наша допомога берегла воїнів там, на «нулі». А тут, у лікарні, ми робимо все, щоби повернути їм здоров’я після поранень. Це для нас два боки однієї медалі, – каже Зіновій Андрійович. 

Такий підхід зробив його «своїм» для захисників. Старший лейтенант, заступник начальника логістики та забезпечення Третього армійського корпусу Геннадій Бутенко називає пана Ясеника «людиною-глибою». Коли підрозділу терміново знадобився навантажувач, директор знайшов його за лічені дні. І таких історій – десятки. Нині сума допомоги перевершила 23 мільйони гривень. Для обласної лікарні це цифра, яка викликає повагу навіть у великих фондів. 

Як «дохторець» став великим управлінцем 

Тепер Микулинецька лікарня виглядає по-новому: охайні корпуси, сучасна котельня, нові теплотраси і навіть гігантська 300-метрова підпірна стіна, що стала окрасою селища. Але так було не завжди. 

Зіновій Андрійович очолив заклад у непрості часи. Тоді, на початку 2000-х, лікарню треба було буквально рятувати. Управлінець ризикнув – одним із перших в Україні запровадив платні курси лікування, щоби заробити гроші на розвиток. Це спрацювало. За ці кошти добудували третій поверх (понад 500 квадратів!), утеплили фасади, створили один із найсучасніших залів ЛФК у регіоні. 

Він не просто лікар, він – будівельник у душі. Його плани вражають: тепер на черзі будівництво басейну та облаштування англійського парку з реабілітаційними доріжками. Проєкт на 14 мільйонів уже чекає свого часу... 

Коли Зіновій Ясеник говорить про свій шлях, то часто у спогадах повертається до рідного села Бурканів Золотниківської громади. Кажуть, на цій землі народжуються люди з особливим внутрішнім стрижнем. Але річ не лише в географії, а в пам’яті. Родина Ясеників знала ціну свободи не з підручників: репресії, переслідування та драматичні сторінки боротьби за українську ідею були частиною їхнього сімейного літопису. 

– Віра і нація – це не просто слова, це те, на чому тримається людина, – ділиться Зіновій Андрійович. Саме тому його нинішня допомога фронту – це не піар, а органічне продовження того, чим жили його предки. 

А ще в цій родині вірили в долю. Коли Зіновій тільки-но народився, його бабуся, поглянувши на немовля, впевнено промовила: «О, народився маленький дохторець!». Ці слова стали пророчими. Мати працювала в лікарні, і малий Зіновій бачив медицину зсередини – не як білу стерильну картинку, а як важку щоденну працю. Тому, коли настав час обирати професію, сумнівів не було. Це було покликання, закарбоване ще в колисці. 

«Керівник – це той, хто вміє чути» 

Багато хто вважає, що успішний управлінець – це людина з «холодним серцем». Зіновій Ясеник руйнує цей стереотип. За роки керівництва він виробив власну формулу: бути принциповим, але залишатися людяним. 

– Життя навчило мене довіряти людям, – каже він. – Потрібно кожного вислухати, підтримати, порадити. Нікому не робити зла, бо добро завжди повертається. 

Його колега, Галина Кадобна, яка працює пліч-о-пліч із директором майже три десятиліття, розповідає: «Буває, людина заходить до кабінету із важким серцем, засмучена, а виходить із усмішкою. Зіновій Андрійович має цей рідкісний дар – швидко розібратися в ситуації, заспокоїти й знайти правильне рішення. Він справедливий. Люди це відчувають і тому довіряють йому». 

Це саме та довіра, яка допомогла лікарні вистояти у 2000-х, коли система медицини буквально тріщала по швах. Тоді Ясеник прийняв вольове рішення – запровадити платні послуги, щоби врятувати заклад. Ризикнув – і виграв. Нині Микулинецька реабілітаційна лікарня – це сучасний центр із європейським обличчям, куди не соромно запросити найвибагливіших гостей. 

Сад, де відпочиває душа 

За кожною великою справою стоїть потреба у відновленні. Для Зіновія Андрійовича таким «місцем сили» став його власний сад. Щоранку, ще до того, як зануритися у робочі папери та звіти про допомогу ЗСУ, він іде до дерев. Персики, сливи, черешні та виноград – усе це вирощено його руками. 

Особлива любов господаря – яблука сорту Симиренка. Вони нагадують йому дитинство і батьківську хату. Дружина Оксана Богданівна, з якою вони вже 44 роки ділять і радощі, і тривоги, з теплом розповідає: 

– Він – справжній господар. Коли маємо гарний урожай,  ніколи не залишає все собі. Везе фрукти й овочі в лікарню, ділиться з людьми. Такий уже характер – віддавати. 

Подружжя Ясеників – це приклад лікарської династії та міцного союзу. Разом навчалися у Тернополі, разом поїхали працювати у далекий сибір, але серце завжди кликало додому. Вони виховали двох синів, якими щиро пишаються, і тепер їхня найбільша радість – спільні подорожі. Карпати, Космач, підйоми на Говерлу – ці моменти, за словами пані Оксани, зміцнюють сім’ю і дають сили рухатися далі. 

Мрія про англійський парк 

Нині Зіновій Ясеник не збавляє обертів. У його планах – будівництво сучасного басейну та створення на території лікарні англійського парку з реабілітаційними доріжками та тренажерами. Він хоче, щоби пацієнти, особливо наші поранені воїни, одужували не лише від процедур, а й від краси навколо. 

Старший лейтенант Сергій Суслович каже про нього просто: «Це людина з великої літери. Таких тепер мало. Він ментально близький нам, військовим, бо думає про країну не на папері, а вчинками». 

Сам же Зіновій Андрійович про свої досягнення говорить скромно: «Я просто намагаюся робити щось корисне для інших». Але за цією скромністю – понад 23 мільйони гривень для армії, врятована лікарня та сотні людей, яким він допоміг знову повірити у власні сили. 

Лариса РОМАНІВ 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували