Саме це мистецтво стало для неї не лише захопленням, а й частиною душі, способом зберегти красу українських традицій і передати їх наступним поколінням. 

Упродовж 12 років майстриня брала участь у мистецько-краєзнавчому фестивалі «Братина» у Стіжку біля підніжжя Данилової гори – від самого початку його заснування. 

– Коли ми приїхали на «Братину» вперше, там було приблизно двадцять людей, – пригадує пані Марія. – А з кожним роком фестиваль зростав, і згодом почали збиратися вже тисячі відвідувачів. 

Родом жінка із села Обич. Саме там почалося її знайомство з вишивкою. Спочатку вишивали гладдю – нитку клали й пришивали вручну. А згодом старша сестра навчила Марію вишивати хрестиком. 

– Тоді ще не було електрики, вишивали при лампах. Я сиділа біля сестри й так навчилася цього ремесла, – розповідає майстриня. 
Колись вишивка була невід’ємною частиною кожної української оселі. У хатах висіли образи, прикрашені рушниками, стіни застеляли вишитими доріжками, а вікна – шторами з оздобленими поперечками. 

– Тоді була така мода: у хаті могло бути до п’ятнадцяти образів, і на кожен треба було вишити рушник, – каже пані Марія. – Вишивали також картини. У мене була велика картина «Три богатирі». А узори передавали один одному: якщо хтось привозив гарний рушник чи доріжку, усі одразу хотіли собі такий самий. 

Особливо пишається жінка трьома великими килимами, які створила власноруч. Два з них вишиті хрестиком, а один – виконаний у техніці вибивання голкою. 

– Із медичної голки від крапельниці робили спеціальну голку й нею штопали покривало, – ділиться спогадами майстриня. – Кольори підбирала сама. Побачу десь гарну троянду – і намагалася відтворити її у вишивці. 

Один із візерунків для килима пані Марія свого часу перемальовувала у Рохманові у вчительки Софії Ніколайчук. 

– Я перезняла узор, дещо змінила і почала вишивати. Середину зробила за зразком, а далі вже придумувала сама. Щоб квіти були симетричними, навіть ставила дзеркало, – усміхається жінка. 

За тих часів придбати нитки було непросто. 

– Їх продавали заготівельники за яйця. Купували заполоч і ним вишивали з дитинства, – пригадує майстриня. – Я так любила вишивати, що працювала ночами. Люди вставали о четвертій ранку, а я тільки лягала спати. 

За роки творчості пані Марія створила десятки вишитих рушників, наволочок, подушок, картин та інших виробів. Вишивала і чоловічі, і жіночі сорочки, а ще – модні колись краватки. 

– Багато своїх робіт я роздарувала людям, бо ніколи не вишивала на продаж, – каже жінка. 

Любов до рукоділля перейняли її донька Лариса та внучка Катерина. Окрім вишивки, у родині любили в’язати. 

– Ми тримали овець, самі пряли нитки на короволоток та в’язали дітям і онукам светри, камізельки, рейтузи, – розповідає пані Марія. 
Ще змолоду жінка самотужки навчилася шити на машинці. Мріяла вступити на швейну справу, але не склалося. Та це не завадило їй опанувати ремесло самостійно. 

– Доньці до школи я завжди шила нові сукенки з рюшами, – пригадує майстриня. 

Особливо пишається внучкою Катериною, яка професійно займається швейною справою. 

– Вона у нас – закрійниця, робить лекала, в’яже, вишиває, тобто дівчинка – від Бога. Вміє розібрати та скласти машинку. А голку може заправити навіть із заплющеними очима. Разом із онучкою мали замовлення від одного закладу – шили скатертини, банти, серветки, заготовки для фотозони та ін. 

Тепер пані Марія вже майже не вишиває через поганий зір. Та у її пам’яті назавжди залишилися ті довгі вечори при лампі, запах ниток і тканини, перші стіжки та радість від створеної власноруч краси. 

Для неї вишивка – це не просто ремесло. Це частина життя, у яку вкладено любов, працю і душу. 

Мар’яна ПАРАЩИНЕЦЬ 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували