Зі своїм майбутнім чоловіком Наталія познайомилася ще під час навчання у Тернополі у вищому професійному училищі. Тоді хлопець працював поблизу. Їхнє знайомство розпочалося в інтернеті – спілкувалися, листувалися, а вже через три місяці вирішили одружитися. Згодом у молодої сім’ї народився синочок Святослав, а пізніше – донечка Аріна. Та сімейне щастя обірвала повномасштабна війна. 

Подружжя проживало у Вишнівецькій громаді, тож чоловіка мобілізував Збаразький ТЦК. Тоді  маленькій Аріні було лише пів року. Спершу військовий проходив навчання у Кам’янці-Подільському. Додому приїжджав лише раз – на короткий вихідний. Згодом потрапив до 5-ї окремої штурмової Київської бригади. Під час перебування у столиці його ще двічі відпускали додому. Саме ці кілька днів і стали усіма зустрічами з родиною за довгий час служби. Потім був Донецький напрямок, важкі бойові завдання та фронтові будні. Одного разу, виходячи на позиції, Василь повідомив дружині, що вирушають у район Костянтинівки. Після цього зв’язок із ним обірвався. 
 

І найгірше сталося тоді, коли г дружина отримала страшне сповіщення: чоловік зник безвісти в районі Кліщіївки. 

– Майже вісім місяців я жила у невідомості. Не знала, чи живий мій чоловік, де він і що з ним. Надію повернуло відео від 5-ї окремої штурмової бригади. На кадрах – українські військові у Чечні. Там був і мій чоловік – так я дізналася, що Василь перебуває у полоні, – розповідає Наталія Ніколюк. 

Пізніше військовий розповів: спочатку їх утримували на території росії. У полоні знущалися – били струмом, стріляли з травматичної зброї.  

– Через це у Василя у руці застрягли дві кулі. Утворився запальний процес, і рука почала гнити. То чоловік одну кулю сам витягнув. А друга, як показав тепер рентген, і досі у тілі, – каже дружина. – Чоловік розповідав: згодом їм повідомили, що працюватимуть на критичному заводі, а після того через три місяці відпустять додому. Насправді їх перевезли до Чечні. І цих три місяці перетворилися у довгі два роки чотири місяці і п’ятнадцять днів – точніше, на п’ятнадцятий день його обміняли.  

У чеченському полоні ставлення було дещо іншим. Тут полонених не катували. Військовий розповідає, що було у рази легше, як у російському. Полонених залучали до різних робіт, Василь трохи працював у столярному цеху, фарбував, шліфував. Дружина каже, що у нього хвора спина, а в полоні хвороба ще більше загострилася. 

Наталія ділиться: словами не передати того стану, в якому вона перебувала увесь цей час, настільки було важко. Але не здавалася. 

 
– Я їздила майже на всі акції, які організовували рідні безвісти зниклих і полонених, у різні міста України. Спочатку це робила моя мама, бо донечка Арінка була на грудному вигодовуванні, і я не могла її залишити, а згодом і сама почала долучатися, – розповідає жінка. 
Вона стверджує: такі акції важливі.  

– Чоловік розповідав, що у полоні їм показували відео з таких акцій. Вони бачили, як ми тут за них боремося, як стоїмо за кожного, – каже дружина військового. 

Під час перегляду одного відео Василь Ніколюк упізнав на ньому свою дружину, згодом розповідав їй, яка це радість, який це бальзам на серце – побачити рідну душу. Хлопці вдивляються у кожне обличчя з надією побачити своїх, дізнатися, чи їх шукають, чи знають, що ті у полоні. Наприкінці квітня захисник повернувся додому в межах обміну полоненими. Нині проходить реабілітацію. 

Наталія разом із дітьми вже навідувала його, а згодом їздила сама. Перша зустріч була короткою – лише двадцять хвилин. Але саме ці хвилини стали для родини безцінними. Синочок Святослав добре пам’ятав тата. Він бачив, як чоловіки у формі приїхали мобілізовувати батька. А коли додому привезли сповіщення про зникнення безвісти, хлопчик дуже злякався, сховався і сильно плакав. Маленька Аріна тата майже не пам’ятала – була зовсім крихітною. Та вдома у кімнаті всюди стояли його фотографії, і старший братик постійно показував сестричці: «Це наш тато». Коли військовий вийшов назустріч родині, обоє дітей одразу побігли до нього. Ця тепла зустріч стала одним із найщасливіших моментів для всієї сім’ї. 

Поки чоловік проходить реабілітацію, дружина чекає його вдома. Спільно будують плани на майбутнє. Після мобілізації чоловіка вона повернулася до батьків у Залісці. За цей час жінка придбала будинок у селі, мріють зробити там ремонт, аби родина нарешті змогла жити у власному домі, а в Україні запанував мир. 

Жінка каже, що чоловік у полоні схуд. Але потроху набирається сил. Дружина привозить йому домашні ласощі та підтримує у всьому.  

До слова, батько військового Петро Ніколюк теж із перших днів став на захист України. Нині він звільнений, адже досяг 60-річного віку.  

Попри пережите, Василь Ніколюк не втрачає оптимізму. Найбільше він чекає того дня, коли остаточно повернеться додому – до дружини та своїх дітей. 

Алла ОМЕЛЬЧУК 

 

0

0

0

0

Ви вже відреагували