У розмові – про довіру, страх і внутрішню готовність, про виклики керівництва у воєнний час, силу команди, віру, дітей і громаду, яка для неї давно стала не просто місцем роботи, а частиною власного життя. 

– Пам’ятаєте той момент, коли зрозуміли: тепер відповідальність за всю громаду – на Вас? 

– Так, хоча це не був якийсь один конкретний момент. Швидше – сукупність обставин і внутрішнє усвідомлення, яке прийшло разом із першими рішеннями, дзвінками людей, питаннями, які не можна було відкласти «на потім». Саме тоді розумієш: тепер ти відповідаєш не лише за документи чи процеси, як було раніше, а й за спокій людей, їхню довіру та щоденне життя громади. 

– У таких ситуаціях люди часто говорять про страх. У Вас він був? Чи, навпаки, було відчуття: «я готова»? 

– Думаю, страх і хвилювання – це нормально для людини, яка справді розуміє рівень відповідальності. Але поруч із цим у мене було й внутрішнє відчуття готовності. Я глибоко поважаю Анатолія Романовича. Він і надалі залишається для мене авторитетом і людиною, в якої я багато чому навчилася. Дуже важливими для мене стали його слова: «Якби я знав, що ти не впораєшся,  – я б не прийняв такого рішення». Це була велика підтримка і водночас – велика відповідальність. 

Крім того, у громаді працює сильна команда, яка багато років дає результат. І сьогодні ми разом продовжуємо розвивати громаду далі. Саме завдяки цій злагодженій роботі та людям поруч у мене є внутрішня впевненість сказати собі: «Я готова». 

– Ви народилися і виросли в Байківцях. Це допомагає чи, навпаки, додає тиску – коли керуєш там, де всі тебе знають? 

–  І допомагає, і додає відповідальності. Тут я знаю людей, їхні історії, проблеми, сподівання. Але водночас і люди знають мене – з дитинства, з різних етапів життя. Тому тут неможливо бути «просто посадовцем». Тут потрібно щодня бути щирою і чесною – перед людьми і перед собою. 
Коли працюєш у громаді, де виросла, відповідальність відчувається зовсім інакше. Бо це не абстрактні проблеми – це твої вулиці, твої люди, твоє середовище. І тебе однаково болить погана дорога в Байківцях чи Чернелеві-Руському, відсутність школи у Гаях-Шевченківських або потреба ремонту клубу в Романовому Селі. За кожним питанням стоять люди, і це не дозволяє працювати формально – «для звіту». 

— Ваш шлях у громаді не був випадковим: від військово-облікового столу до депутатства і секретаря. Чи був момент, коли Ви подумали: «Я можу більше»? 

- Мій шлях був поступовим. Кожен етап давав новий досвід, розуміння процесів і людей, а також того, як загалом працює місцеве самоврядування. Були моменти, коли я справді відчула: можу більше. Але це ніколи не було про амбіції заради посад. Швидше – про бажання бути корисною, брати на себе більшу відповідальність, працювати над складнішими завданнями і не боятися змін. 

– Коли Ви почали виконувати обов’язки голови після складання повноважень Анатолієм Куликом – що виявилося найскладнішим у перші дні? Не формально, а по-людськи. 

- Найскладніше – внутрішньо прийняти темп і рівень відповідальності. Коли розумієш, що люди чекають від тебе рішень, стабільності, впевненості. І навіть якщо хвилюєшся – не маєш права показати розгубленість. Також непросто тримати той рівень розвитку, який свого часу започаткував Анатолій Романович. Але разом із командою ми щодня працюємо над тим, щоб громада не зупинялася, щоб усе напрацьоване зберігалося і водночас з’являлися нові можливості для розвитку. 

– Ви  молода керівниця. І це одразу кидається в очі. Це більше про силу чи про постійне «доводити, що ти можеш»? 

– Це більше про внутрішню силу і готовність брати відповідальність. Поруч працюють керівники громад із значно більшим досвідом, люди, які давно знають одне одного, мають сформовані професійні зв’язки. Але я не вважаю свій вік чи менший досвід перешкодою. У мене є власне бачення, свої підходи і розуміння того, як потрібно працювати сьогодні. А виклики, які зараз стоять перед громадами, не дозволяють діяти «по шаблону». Потрібно бути гнучким, швидко ухвалювати рішення, чути людей і не боятися відповідальності. Тому для мене це не про те, щоб комусь щось доводити. Це – про щоденну роботу, результат і готовність рухатися вперед навіть тоді, коли непросто. 

– Ви очолювали громадську організацію «Файна громада». Чим відрізняється бути активістом і бути керівником? 

–  Громадська діяльність дає більше свободи в ідеях та ініціативах. Керівництво — це вже про баланс, відповідальність, бюрократію і наслідки кожного рішення. Але правда і щирість мають бути всюди. Без них немає ні довіри, ні результату, ні розвитку – незалежно від того, у якому форматі ти працюєш. 

– Паралельно Ви ведете спільноту «Ангелята» при Церкві Преподобної Параскеви Терновської. Що це Вам дає? 

- Це справді зовсім інший світ. Я дуже вдячна Богу за цю можливість, а також нашому пароху отцю Михайлу Канчалабі за підтримку цієї ініціативи. Дуже вдячна і своїм рідним, особливо сестрі, які допомагають у побуті й підтримують мене, бо саме завдяки цьому я можу робити те, що люблю. Це середовище щирості, тепла і справжності. Діти дуже тонко відчувають людину. Поруч із ними менше формальності й більше справжніх сенсів. Іноді мені навіть здається, що я потребую цих зустрічей не менше, ніж самі діти. 

- Якщо відійти від посад: яка Ви поза роботою? Що Вас «повертає до себе»? 

– Найбільше мене повертають до себе діти. А ще – прості моменти поруч із близькими людьми. Іноді достатньо кількох хвилин щирої розмови, часу вдома чи зустрічі з друзями, щоб знову відчути внутрішню рівновагу. А якщо говорити про місце сили – то це, безперечно, Зарваниця. Це простір тиші, молитви й внутрішнього спокою, де можна зупинитися, видихнути і знову знайти сили рухатися далі. 

– Якою Ви бачите Байковецьку громаду через кілька років? 

– Я бачу Байковецьку громаду сильною, сучасною і комфортною для молоді, сімей та людей старшого віку. Громадою, у якій хочеться жити, працювати, виховувати дітей і будувати своє майбутнє. Але для цього вже сьогодні потрібно багато працювати: розвивати інфраструктуру, підтримувати освіту й медицину, створювати можливості для розвитку сіл і людей. І найголовніше – пам’ятати про наших військових, які сьогодні роблять для цього значно більше, ніж будь-хто з нас. Саме завдяки їм ми маємо можливість працювати, планувати майбутнє і розвивати громаду. Я переконана: ми вистоїмо. Бо з нами правда і з нами Бог. 

– І якщо коротко: Ваша особиста формула відповідальності – це?.. 

- Бути чесною перед Богом, перед собою і перед людьми. Не боятися рішень і пам’ятати, що за кожною посадою насамперед має залишатися людина. 

Христина КАПУСТИНСЬКА 

Світлини авторки 

На світлинах: секретар Байковецької сільської ради Юлія Турчманович; під час вручення офіційної подяки Байковецькій громаді за сприяння ЗСУ (зліва направо): перший заступник сільського голови Микола Дума, секретар сільської ради Юлія Турчманович, представник військової частини, заступник сільського голови Віктор Пулька. 



 

0

0

0

0

Ви вже відреагували