Петлюра вийшов із народних мас, знав їх психологію і розумів їх потреби, а народні маси бачили в ньому свого захисника і оборонця. Багато важила і його енергія, вміння орієнтуватися в найрізноманітніших державних справах. Важлива і віра в перемогу державницької ідеї, зрештою – в український народ. Петлюра писав: «Боротьба нашого народу не припиняється і не припиниться. Нехай вона буде довга й уперта, нехай вона бере нові і нові жертви, але Україна незалежною – хоче чи не хоче того Європа – таки буде». Ці слова актуальні й нині. 

Є три етапи в житті Симона Петлюри, які визначали його місце в державотворчому процесі. В 1900-1914 роках він поступово формував культурну й соціально-політичну думку української інтелігенції, підштовхував її, а також робітників та селян, до активної участі в боротьбі за самостійну державу. Великій Україні він відкрив Івана Франка, якого вважав «поетом національно-культурної гідності». 

Петлюра підтримував зв’язки з Дмитром Донцовим. Коли останній на студентському з’їзді у Львові 1913 року висунув вимогу політичного відокремлення України від росії та потребу оформлення спільної програми української нації по обидва боки кордону, Петлюра повністю підтримав його. 

Як автор і редактор, Петлюра розгорнув широку просвітницьку роботу, а як член Української революційної партії, а згодом і Української соціал-демократичної робітничої партії він пропагував національні потреби, був носієм ідеї соборності України. 

Після лютневої революції 1917 року Симон Петлюра стає до військової праці. На І Всеукраїнському військовому з’їзді його обирають головою Генерального військового комітету, а в першому українському уряді стає генеральним секретарем військових справ. Та в грудні через розбіжності в побудові армії він вийшов з уряду та сформував  і очолив Слобідський кіш чорних і червоних гайдамаків. Це була найбоєздатніша українська військова одиниця, поряд із січовими стрільцями Євгена Коновальця, яка боронила Україну від першої навали московських більшовиків наприкінці 1917 і на початку 1918 років. 

Петлюра майже єдиний із керівників Центральної Ради усвідомлював важливість військової сили у державному будівництві, розумів, що суверенна держава може постати і вистояти лише при підтримці власних збройних сил. Його гасло «Через Київ – на Львів» підтримали січові стрільці Євгена Коновальця. Петлюра вважав найстрашнішим ворогом москву і для боротьби з ним українське суспільство мало консолідуватися. Частиною цього процесу повинна була стати і церква. Причому, вона мала не лише українізуватися, а й створити окрему структуру – патріархат. За правління Симона Петлюри якраз почала формуватися Українська Автокефальна Православна Церква. 

9 травня 1919 року Петлюра очолив Директорію і залишився на посаді Головного отамана. На той час армія УНР налічувала 300 тисяч вояків. Та все ж вороги були сильнішими: з півночі та сходу – більшовики, зі сходу – денікін, із заходу – поляки, з півдня – війська Антанти, що підтримували білогвардійців. До того ж у степах України з усіма воювали Махно, Григор’єв, а під Києвом – Зелений. 

Брак зброї, медикаментів робили свою справу. Та й міжнародна спільнота не підтримувала тоді самостійницькі прагнення України. Ми опинилися в ізоляції, боротися далі ставало безперспективним і восени 1919 року Директорія приймає рішення йти на перемовини з Польщею. 

Можна багато писати про плюси та мінуси цього кроку, підсумки якого Симон Петлюра підбив 26 листопада 1919 року, виступаючи в Старокостянтинові: «…Наша боротьба в історії українського народу буде записана золотими буквами. Ми виступили на арену історії тоді, коли весь світ не знав, що таке Україна! Ніхто не хотів її визнати як самостійну державу, ніхто не вважав нашого народу за окрему націю. Єдино боротьбою, упертою і безкомпромісною, ми показали світові, що Україна є, її нарід живе і бореться за своє право і державну незалежність… За час дволітньої боротьби ми створили українську націю, яка й надалі активно боротиметься за свої права, за право самостійно, ні від кого незалежно порядкувати на своїй землі». 

На третьому етапі своєї діяльності, уже на еміграції (як глава держави – Державного Центру УНР в екзилі) Симон Петлюра зумів зберегти українську визвольну думку від занепаду, не переставав боротися за визволення України. Уряд УНР створив у Львові повстансько-партизанський штаб (ППШ) для керівництва партизанським рухом в Україні. 25 жовтня 1921 року в Україну вирушив повстанський загін (близько 2 тисяч бійців) під проводом генерал-хорунжого Юрка Тютюнника. Ця військова акція дістала назву «другий зимовий похід». Та 17 листопада 1921 року в районі містечка Базар на Житомирщині головні сили повстанців були розбиті. 

Щоби оберігати і захищати українську державницьку думку від московитської пропаганди, Петлюра заснував у Парижі журнал «Тризуб». На його сторінках застерігали від фальшивої більшовицької «українізації»: «Чим скоріше у народу нашого скристалізується почуття незалежности від москви, тим скоріше матимемо самостійну Україну», - писав Симон Петлюра. 

Його особу слід розглядати як першого українського політика, що найпослідовніше відстоював європейський вектор розвитку України. Він доводив, що тільки незалежна сильна Україна зможе служити гальмом подальшої експансії москви на захід, доводив, що росія є і залишається ворогом світової цивілізації. 

Вплив Петлюри на хід визвольної боротьби українців важко переоцінити. Це розуміла і москва та вирішила вбити цей символ. Загинувши від московитської кулі, випущеної євреєм Самуїлом Шварцбардом 25 травня 1926 року в Парижі, Симон Петлюра підтвердив свої ж слова: «Шлях до звільнення кожної нації густо кропиться кров’ю. Кров’ю чужою і своєю. Ворожою і рідною…». 

Павло СЛИВКА, історик 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували