Батьки теж раділи, не приховували, що постаралися з роботою впливові родичі. Обіцяли допомогти наступного року зі вступом на лікувальний факультет держуніверситету. У санаторії молоду медсестру зустріли привітно. Після напутніх слів і квітів сфотографувалися з колективом.

Робота подобалась, адже то не стільки лікувальна, скільки профілактична установа. Серед пацієнтів є й молоді, переважно із заможних родин. Один із них і приглянувся до неї, чорнявої смуглянки.

Надвечір’ями блукали гірськими пагорбами, як у тих піснях, шукали «синє листя ромена», запашний любисток, у якому дівчата миють коси, милувалися рідкісними едельвейсами.

Хлопець розповідав про роботу на якомусь недалекому підприємстві, про те, що його рід має німецьке коріння, про реальну мрію вступити до вишу. Вечорами смакували львівською кавою і празьким тортом у місцевому кафе.

Три тижні збігли, як три дні. Віктор поїхав додому. Часто дзвонив до санаторію, писав листи. А через місяць на вихідні знову майнув на Закарпаття.

Глянувши на її поблідле обличчя, запитав, чи, бува, не нездужає. А почувши, що у них буде дитина, враз змінився, спохмурнів. Мовляв, ще не хоче женитися, бо має шанс поїхати на роботу в НДР. Вишуковував й інші причини.

На цьому їхні контакти обірвалися. Марта переймалася вже не тільки втраченою любов’ю, скільки реакцією батьків. Не зважилася зізнатись.

Не довго думаючи, поїхала у Підволочиськ, де мала землячку, в надії влаштуватися медсестрою в лікарні. Але хто ж візьме без скерування і протекції? У Тернопільському облздороввідділі у відділі кадрів потрапила на прийом до доброї старшої жінки, яка знайшла час вислухати дівчину і зателефонувати в Монастириська, де було кілька вакансій.

Запропонували медпункт у віддаленому селі. Погодилася, бо вибору не було. Добрі люди підшукали житло у самотньої жінки, діти якої подалися у світи. Швидко порозумілася з господинею, навчилася доїти корову, сапати буряки, нанизувати на шнури тютюнове листя. Народився хлопчик, охрестили Іваном.

Тим часом до фельдшерки приглядалися старші парубки, пропонували руку й серце, бо ж бачили – скромна, працелюбна, усе ладиться в неї: гарно вдягнена, з ладною зачіскою. Дитині гарний візочок придбала.

Багатьом відмовила у заміжжі, й вони це належно сприйняли. Тільки сусідський Микола не здавався.

– Для чого тобі це? Підросте дитина, люди скажуть (в селі нічого не втаїти), що ти їй не рідний, – переконувала хлопця.

А він клявся, що любитиме її синочка як свого, що матимуть спільних дітей.

Йшлося до весілля, тож сповістила про це батьків. Не бачилася з ними більш як рік, тому розхвилювалася, побачивши на подвір’ї знайому машину. А вони теж здивувалися: звідки у неї дитина?

Взяла подарунки, фату. А роздумавши, сказала: «Не буду у вельоні, бо ж не дівчина, обійдуся сукнею з квіткою».

Батьки не затрималися надовго в дочки. Від’їжджаючи, просили молодих у гірський край. Потім часто нагадували про це у листах. Та все знаходила «поважні» причини.

Свекруха полюбила невістку, завжди підтримувала у дрібних суперечках. Лиш одного разу розізлилася на Іванка за якусь провину друга невістка і дорікнула свекрові: «Виджу, любите чужого більше, як своїх дітей» (у сім’ї вже було їх троє).

Іванко, який вже ходив до школи, почув це й потім, коли все владналося, несміливо запитав у матері: «А чому тета так сказала? Хіба то не мій тато?».

Пригорнула дитину до грудей, погладила по голівці:

– А хіба ти це відчуваєш, синку?

– Та ні, мамо, я просто запитав.

– Він для тебе дуже добрий тато.

Більше до цієї теми в сім’ї ніхто не повертався.

Тим часом якось знайшов її адресу (певно, через котрусь із медсестер санаторію, з якими підтримувала контакти) Віктор. Написав покаянного листа, просив зустрітися, запитував про дитину. Пізніше довідалася – був жонатий, дітей не має, бо дружина нібито в молодості зробила аборт, спіймав її з коханцем і негайно розлучився.

Відповідати чи ні? Що написати? Про квіти з полонини, потоптані ним? Але від тих споминів залишився тільки жаль. Написала всього кілька слів: «Не турбуй мене більше».

Нині Марті вже майже 80. Має з чоловіком четверо дітей. Тішиться внуками, яких більш як десяток. Давно перейшли межу вічності батьки, залишився гарний дім. Можна поїхати, попити мінеральної води, подихати гірським повітрям, помилуватися краєвидами. Та хіба селяни звикли до відпочинку? Час від часу гортає альбом з фотографіями із санаторію, слухає по радіо і телебаченню закарпатські пісні й дякує Богові за подаровану після життєвого випробування щасливу долю.

Євген КИФОР
 (Монастирищина)

P.S. З етичних міркувань автор змінив у розповіді імена.

0

0

0

0

Ви вже відреагували