Тих масок не перелічити: викладач, чоловік, пасажир, батько, поет, сільчанин, професор, хворий, сумний… Іноді плутався з ними: не тут, не ту, не для того начепив і тоді знову треба виправляти ситуацію. Часто забував одягнути, виходив з дому таким як є. Що цікаво, люди найпривітніші зі мною, ставали саме тоді. Кожна маска, це самообман. Ото вже, певно, кілька  десятків літ не одягаю їх. Закинув у скриню, начепив колодку і маю чистий спокій. Одну лише тримаю для запасу – образ здорової людини. Хай усі думають, що це істинний образ. А ваші де? 

Бог дарував мені щастя знати знаменитих і нікому невідомих людей. Пригадую щасливі миті знайомства із Ліною Костенко, Іваном Миколайчуком, Юрієм Ільєнком, Дмитром Павличком, Еммою Бабчук, Ізидором Доскочем… Але не менш пам’ятними для мене були зустрічі з Анною Баглай, Андрієм Цурковським, Ярославом Сидорським, Зеновієм Грицаєм, Марією Островською… Ви їх не знаєте, а для мене вони і вчителі, і порадники, і живі донині постаті без фальшивих гасел, без жодної зверхності чи плакатного патріотизму. Для перших і других чесність була світлом і світом їх життя. Була і є, бо вони ніде не зникли, не пропали, не припали пилюкою забуття. Буду вдячним за це до останнього кроку по планеті. І вам дякую, що зараз зі мною. 

Але страшно перебувати в оточенні людей, для яких маска є головним і визначальним чинником, найефективнішим способом кар’єрного чи фінансового росту, інструментом для досягнення певних цілей чи розвʼязання проблем. Від них ніде не заховаєшся, уникнути їх присутності немислимо, втекти від образу фальшивої доброти чи неприхованого користолюбства не виходить. Деякі з них прямо мовлять: «Телепень, друже, ти останній. Із твоїм колом знайомств, при таких дарах від Бога – тебе має возити приватний водій, а ти навіть ровера не маєш! Пропащий, та й… капці!» І смішно, і грішно стає від того. Знаю прекрасно, що далеко не ангел, розумію, що наробив за своє життя безліч помилок, що приніс немало прикростей і ран людям, але не хочу скидати ляду з отої замкненої скрині. Не хочу і не буду. Зостануся собою. 

Вчора мав зустріч із одним із депутатів найвищого органу держави, який за чаркою кави вирішив «привідкрити» дещо із парламентської кухні. Не буду переповідати що саме, бо ми і так не можемо оговтатися від лавини державних скандалів, що останніми днями перевертають все у серці та уяві із ніг на голову. Одначе скажу, що досі не можу очуняти від почутого. В країні, яка потопає в ріках крові, яку в агоніях ненависті роздирає лютий хижак, яка виснажена до краю економічним і промисловим крахом, існує каста недоторканих, існує острів непошкоджених, існує мільярдна каса окривавлених грошей. І живуть там, ходять, веселяться, розкошують упирі в масках. Казнокради та брехуни із тризубами на грудях, із синьо-жовтими знаменами у руках, із громогласними вигуками «Героям слава…», яка задихається від їх фальшивих обіймів. Маскарад, що нагадує епоху Середньовіччя, де людина була хіба що розчавленим яблуком під чоботом владаря. 

Як сталося, що вже не Україну будуємо, а готуємо територію для навали емігрантів різних мастей? Чому управляє нами на самих високих постах і посадах не українство, а чужинство? Чому у своїй наївності не уздріли під фальшивим ликом справжність їх намірів і прагнень? Їхні маски врослися в лиця, мов іржа у метал. Способи маніпулювання думками людей, представлення в ангельських одіяннях нечистивців та україноненависників, зомбування через всі засоби інформації не освіченого правдою люду неминуче і закономірно привело до теперішніх результатів. Політична катаракта заступила зір, словесне болото залило вуха, страх перед смертю від ворожих куль  злиднями заціпив мозок і замість нації вільних людей утворилося стадо покірних рабів. Москалі вдячно аплодують, бо їм вже не треба п’ялити на себе маску «братнього народу», а можна відверто той народ гнати у  стійло кацапської імперії.  

Знову приходжу до дзеркала, де бачу татові очі, синову посмішку, обіч мене стоять дружнім колом мої «келійні побратими», однокурсники, студенти та внуки, а ще багато-багато із тих, які зараз читають ці рядки. І всі ми дивилися крізь нанесені на скло шари срібла у простори весняного вечора, дивилися упевнено, бо над нами Божі зоряниці, а в серцях чутно голос Кобзаря: «Ми не лукавили з тобою, ми просто йшли; у нас нема зерна неправди за собою. Ходімо ж, доленько моя! Мій друже вбогий, нелукавий! Ходімо дальше, дальше слава, а слава – заповідь моя».  
А ген-ген, понад усіма, як вечірня пісня, звучить тихий голос внучки: «Слава Україні!» Чуєте?  

Олег ГЕРМАН, 
заслужений діяч мистецтв України 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували