Зіна оторопіла. Ні, не через Трохимовича, якого знала в усій окрузі, бо колись він був головою колгоспу і мав добру репутацію серед людей. Її шокувала звістка, що приїде Василь. Її Василько, про якого вона не забувала жодної хвилини, жодної секундочки. Це був чоловік її мрії, якого вона кохала все своє життя, ще зі шкільної парти. У неї на руці залишився маленький рубчик – це вони з Василем у десятому класі втекли з уроку математики і на озері біля верби поклялися одне одному у вічному коханні. А щоб це було по-справжньому, по-дорослому, лезом зробили маленькі надрізи кожен на своїй руці і стулили ранки докупи. Зіна протяжно зітхнула: шрамик залишився не тільки на руці, але і в серці. Так, у неї є сім’я, майже дорослі діти, але той рубець на серці від нереалізованого кохання нікуди не дівався. Може й справді той дитячий вибрик зі «змішуванням крові» діє до цього часу?

Поки село із сумом обговорювало звістку про смерть доброї людини, Зіна, прости Господи, витала у хмарах від щастя. Нарешті вона побачить свого Василька. Цілих сімнадцять років мріяла, як знову зустріне коханого, відчує ніжний дотик його пальців до своєї щоки, почує його ніжний шепіт у саме вушко: «Таких, як ти, більше у світі немає».

Після закінчення школи вони з Василем обоє вступили до тернопільських вишів. Але Василь виграв «зелену карту» і не роздумуючи, поїхав до Америки. Обіцяв, що обживеться там і забере її до себе. Потім у дзвінках і есемесках повідомляв, що скоро приїде додому. А потім… Потім вона дізналася, що її коханий одружився з американкою і цей шлюб дуже вигідний для нього. Ніхто не знає, що пережила тоді Зіна. Спочатку люто зненавиділа Америку, яка назавжди їх розлучила. Потім у всьому звинуватила ту хитру американку, яка украла у неї коханого. А ще потім, переживши усі розпачі і розчарування вийшла заміж за сусіда Петра, що закохався у неї мало не з пелюшок. У них була нормальна сім’я, бо Петро виявився дбайливим і добрим чоловіком, але ж серце Зіни належало не йому…

Такого великого похорону село давно не бачило. Зібралися не тільки односельці і жителі сусідніх сіл, а й відомі люди з області і району. Але Зіна нікого не помічала. Її увага була прикута до родини покійного, серед якої був і Василь. Якоїсь миті їхні погляди зустрілися і він довго дивився на неї, ніби хотів переконатися, чи це справді Зіна. Серце її забилося у грудях сполоханою пташкою, на очі виступили сльози… Вона дочекалася його при виході із цвинтару. Він терпляче вислухав слова її співчуття і коротко сказав: 

– Зустрінемося завтра, нам є про що поговорити. 

Зіна цілу ніч не спала, перебирала слова, які мала йому сказати, думала-передумала, сотні варіантів, як побудувати ту розмову. Хоча все виявилося набагато простіше і прозаїчніше. Василь дочекався її біля школи, щоб повідомити, що залишиться тут ще днів на десять, щоб відбути поминки, а потім хоче організувати зустріч однокласників і попросив її повідомити усіх своїх. І жодного слова про їхні колишні стосунки. Тільки коли прощалися, потиснув їй, ніби чоловікові, руку, і вперше за весь цей час глибоко заглянув Зіні у вічі: 

– Тільки ж не підведи. Я всі витрати беру на себе. А ти гарно всіх організуй. Гадаю, все вийде. До речі, маю серйозні плани щодо тебе особисто. 

Ця остання фраза прошила її, наче струмом. Але треба було прощатися, бо школярі і колеги уже і так почали зацікавлено подивлятися, з ким так розмовляє їхня вчителька.

Сказати, що Зіна Миколаївна посилено готувалася до зустрічі однокласників – нічого не сказати. Вона вже всіх, кого можна, розшукала, домовилася про час і місце. Але найскладніше було з вибором одягу для себе. Вона разів чотири перебирала шафу, прикидаючи, що краще і доречніше було би одягнути. Спеціально поїхала в салон краси, зробила модну стрижку, перефарбувала волосся на темно-руде, що, до речі, їй дуже пасувало. Купила нові черевички на підборах, що гарно підкреслювали її стрункі ноги. 

Петро як уважний чоловік не міг не помітити, які метаморфози творилися із його дружиною, але мовчав. Навпаки, у всьому допомагав їй, підсоблював навіть на кухні.

– Ти погано спиш уночі. Тож ляж, відпочинь, а я макарони по-флотськи зроблю, а за той час і начиння помию, – говорив спокійно, але наполегливо, щоби вона не могла відмовити. І це було для Зіни найважче. Вона ніколи не брехала своєму чоловікові, а тут не знала, що сказати. Особливо напружували її оті Василеві слова про серйозні наміри. Напевно, він захоче, щоб вона розлучилася і пішла до нього. Як бути? Діти вже, вважай, виросли, а от Петро такого не заслужив… 

Однокласники зустрілися у затишному тернопільському ресторані. Звісно, Василь, як спонсор заходу, був у центрі уваги. Коли розпочалися танці, їм нарешті вдалося усамітнися, щоби спокійно поговорити. 

– Васильку, весь цей час я думала про тебе і на кожен твій день народження писала тобі лист. Їх тут сімнадцять – візьми, перечитаєш на самоті. 

– Ой, не знаю, чи буду мати на це час, – він відсунув її послання. – Мені треба встигнути маму оформити  у паліативний центр. Там, усе ж таки є догляд, а що більше старому треба?

Вона дивилася на свого Василька і не впізнававала його. Раптом зрозуміла, що перед нею – чужа людина, яка не розуміє, що ці листи – часточка її душі. А Надія Кирилівна – не просто стара людина, а його мама… Зіна увесь цей час думала, що їх розлучила Америка, а тепер ураз зрозуміла, що це зовсім не так. 

– Ти казав, що маєш щодо мене серйозні плани? – несміливо нагадала йому.

– Так-так, після зустрічі ти не їдь із усіма. Я замовив номер, проведемо цю ніч разом.

Зіна рвучко встала з-за столу, схопила стосик своїх листів, і, не кажучи ні слова, пішла. 

– Чого ти так скоро повернулася зі свята? – здивувався Петро, зустрічаючи дружину на порозі. Але добре, що ти вже є. Я якраз картопельки дітям насмажив, то повечеряємо разом. 

Зіна, ні слова не кажучи, пройшла у своїх нових черевичках на кухню, сіла за стіл, уважно, ніби вперше у житті розглядаючи свого чоловіка.

– Ти що хочеш мені сказати? – напружився він. 

– Так, хочу. Чи ти знаєш, що ти у мене – найкращий чоловік на світі? – втомлено, але щасливо посміхнулася Зіна. – І мені з тобою дуже пощастило.

Валентина ЖДАН

0

0

0

0

Ви вже відреагували