Про це повідомляє УНІАН з посиланням на публікацію в журналі «Біологія та біохімія ґрунтів». 

Китайська академія наук задокументувала, як під дією мікробів швидко змінювалася поверхня. Під час випробувань поблизу пустелі Такламакан у Сіньцзяні на північному заході Китаю команда спостерігала, як пісок стабілізувався протягом 10-16 місяців. 

Вчені використали мікробів із роду ціанобактерій, які живляться від сонячного світла та процвітають у суворих умовах. Перші такі бактерії, ймовірно, з'явилися близько 3,5 мільярдів років тому, коли на Землі ще не було лісів. Використовуючи сонячне світло та повітря, багато штамів втягують вуглекислий газ у свої клітини та вивільняють залишки у вигляді простої органічної речовини. 

У пустельних ґрунтах, де бракує добрив, деякі види здійснюють азотфіксацію, перетворюючи газоподібний азот на поживні речовини, готові для рослин, для земної кори. А потім їхній живий шар зв'язує вільні зерна та забезпечує першим рослинам краще місце для вкорінення. 

Після роботи бактерій на поверхні піску утворилися тонкі живі шари. А під мікроскопом можна було побачити сітку бактеріальних ниток, обмотаних навколо піщинок. Щоб утримувати цю сітку разом, клітини виділяють липкі цукри між зернами, і ці цукри тверднуть у тонкий, згуртований шар. Вона діє як клей, утримуючи піщинки разом і допомагаючи запобігти вкоріненню інвазійних рослин. Кроки людини та шини машин можуть порушити поверхню, тому створення подібного ґрунту у великих масштабах також потребує довгострокового захисту. 

Протягом першого року оброблена поверхня почала утримувати поживні речовини у шарі близько 2 сантиметрів, замість того, щоб перетворюватися на пил. Оскільки поживні речовини концентрувалися, більше мікробів могли ними харчуватися, і спільноту земної кори ставало важче порушити. Для рослин це було більш поживним шаром, але виживання залежало від кількості дощів. 

Після коротких дощів ділянка з бактеріями утримувала вологу ближче до поверхні, тоді як сусідній голий пісок швидко висихав. Випаровування теж було меншим, оскільки вода залишалася в тіні та затримувалася під тонким шаром. Волога, що утримується навіть кілька додаткових днів, може допомогти травам і чагарникам проростити коріння до повернення спеки. З часом поверхня змінилася, з’явилися лишайники та невеликі плями моху. 

Лишайники та мохи допомагали мікробам розмножуватися, оскільки укривали їх від сонця та дозволяли зберегти вологу. Система ставала стабільнішою. Дослідники вважають, що у природі подібні процеси також можуть траплятися. Але на них потрібні десятки років. А якщо додати ціанобактерій, вирощених у лабораторії, то подібних результатів у боротьбі з ерозією ґрунтів можна було досягти за лічені роки. 

Масштабування цього методу змушує приймати складні рішення щодо того, де розпилювати мікроби, оскільки це не можна робити на кожній дюні у пустелі. Місцеві штами часто краще переносять спеку, сіль та посуху, ніж імпортовані, тому команди зазвичай культивують мікроби з сусідніх пустель. 

Оскільки опустелювання, тобто втрата рослинного покриву земель та їхнє перетворення на пустелю, має багато причин, бактерії не можуть вирішити проблему надмірного випасу худоби чи нецільового використання води. Без захисту від транспортних засобів та інтенсивного пішохідного руху відновлена поверхня може кришитися, і відновлення може тривати роками. 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували