Сьогодні – рівно десять років від дня їхнього весілля. Десять років, що пролетіли як один довгий день, наповнений амбіціями Сашка. Він зник із дому ще на світанку, навіть не розбудивши її, не прошепотівши короткого «вітаю». Бізнес з’їв його без залишку. Остання «велика угода» стала справжньою стіною між ними.

Сашко міг годинами розповідати про перспективи: якщо все вийде, буде і котедж, і поїздка в Карпати, і – найголовніше – малюк. Дитина, яку Марина бачила в кожному солодкому сні. Після тієї трагічної першої спроби, коли Сашко був у черговому відрядженні, а вона залишалася сама з болем і порожнечею, вони вирішили почекати. Марина занурилася в роботу, відкрила власний салон, але тепер відчувала: час не просто йде, він тікає.

– Невже ти справді нічого не бачиш за своїми цифрами? – прошепотіла вона в порожнечу квартири.

Дзвінок розірвав тишу. Марина витерла очі й відповіла максимально стримано:

– Так, любий.

– О, прокинулася! – голос Сашка був бадьорим, але відчужено-діловим. – Слухай, ти казала, що в тебе сьогодні вихідний. Це дуже доречно. До нас прямо з вокзалу їде мій університетський друг Ігор. Зустрінь його, будь ласка. Не знаю точно, о котрій буде, просто будь вдома.

– Добре, – сухо відрізала Марина. – Це все?

– Поки так. До вечора!

Короткі гудки в слухавці прозвучали як ляпас. Замість романтичного сніданку – роль «приймальні» для якогось старого знайомого. Марина не витримала. Образа, що збиралася тижнями, вибухнула.

– Чому я маю його чекати? Навіщо він тут потрібен у такий день?! – вона вже набирала номер Юлі, своєї найближчої подруги.

Через годину вони сиділи в затишному кафе. Юля, яка була свідком на їхньому весіллі, простягла маленьку коробочку французьких парфумів:

– Маринко, вітаю! Десять років – це рекорд. Як настрій?

– Гірше нікуди. Сашко навіть не згадав про річницю. Навіть більше, він «підкинув» мені свого друга, якого я маю розважати, поки він підписує черговий контракт.

Юля співчутливо зітхнула, але раптом почала підозріло озиратися.

– А в мене для тебе сюрприз! – вигукнула вона.

До столика підійшов Борис – їхній спільний друг і другий свідок на весіллі. Розмова закрутилася навколо студентських років, смішних історій і ностальгії. Марина трохи розслабилася, поки телефон знову не завібрував. Сашко.

– Марино, ти де?! Ігор дзвонить, каже, двері зачинені!

– Вибач, я не думала, що він з’явиться так скоро. Буду за двадцять хвилин, – вона підвелася, попри протести друзів. Обов’язок господині «взяв гору» над образою.

Вдома нікого не було. Сусідка сказала, що бачила чоловіка з сумкою, але він пішов. Марині стало ніяково. Вона перевдягнулася, механічно поставила квіти від Бориса у вазу і зазирнула в холодильник. Свято, яке вона уявляла іншим, перетворилося на хаос.

Раптом – дзвінок у двері. На порозі стояв високий синьоокий чоловік із легкою посмішкою.

– Марина? Я Ігор. Вибачте, що так невчасно.

Вона запросила його всередину. Ігор виявився напрочуд приємним співрозмовником. Поки вони пили каву, він розповідав про роки навчання, про те, як життя розвело їх із Сашком. Час минав непомітно, аж поки в замку не повернувся ключ.

Сашко увірвався в квартиру з величезним оберемком червоних троянд. Його погляд був сумішшю тріумфу та глибокої вини.

– Маринко, це тобі! Найкращій жінці у світі!
Він міцно пригорнув її до себе, а потім відвів дружину на кухню.

– Збирайся. Ресторан замовлений, гості вже чекають. Я винен, знаю. Я справді забув про все на світі з цією угодою.

Уже ввечері, під звуки живої музики, Сашко зізнався:

– Знаєш, якби не Ігор, я б, мабуть, схаменувся тільки завтра. Він подзвонив мені вранці й сказав: «Приїду привітати вас із десятиліттям». Ігор мав бути свідком на нашому весіллі, але тоді захворів, пам’ятаєш? Борис його замінив останньої миті. Весь цей час Ігор пам’ятав дату, яку я, засліплений цифрами, ледь не стер із пам’яті.

Сашко взяв Марину за руку. Його долоня була теплою і впевненою.

– Контракт підписано. Усе закінчено. Тепер – тільки ми. Поїздка в гори вже заброньована. Ти рада?

– Я щаслива, – відповіла Марина. І вона не брехала.

У сімейному житті бувають шторми, а буває штиль, який більше схожий на байдужість. Але вміння одного – нагадати, а іншого – вчасно все виправити й попросити вибачення, – це і є той клей, що тримає людей разом десять, двадцять чи п’ятдесят років.

За вікном запалювалися вогні великого міста, а за столиком ресторану починалося нове десятиліття їхнього кохання. Цього разу – з правильними пріоритетами.

Галина ПОПЕРЕЧНА

0

0

0

0

Ви вже відреагували