З жахом усвідомлювала, що, мабуть, доведеться іти пішки по безлюдній дорозі усі дев’ять кілометрів, якщо вірити старій трафаретці на узбіччі. Святковий настрій, що наповнював її увесь день, як рукою зняло – сувора реальність була сильнішою за романтику. 

– Ну ось ще ця чорна машина проїде, а тоді піду, не буду чекати, щоби зовсім споночіло, – вирішила дівчина. 

Коли автівка наблизилася, Софія зрозуміла, що вона не зупиниться, бо надто крута. Але, о диво, загарчали гальма і позашляховик зупинився біля неї. Крізь відчинені дверцята висунулася кучерява, як у пуделя, голова дядька Петра, давнього татового приятеля. 

– Софійко, ти чого тут стоїш? Певно, додому нема чим доїхати. Тоді сідай, хоч до заводу доберешся. А там уже недалеко додому. 

Замерзлій Софії двічі не треба було повторювати. Миттю опинилася на задньому сидінні розкішного авто, яким велично роз’їжджав по околицях директор заводу. Але цього разу дядько Петро віз не його, а якогось молодика в тонованих окулярах у дорогій оправі. 

– Познайомся, Софійко, це Вадим Вікторович, наш новий головний інженер, – не вгавав балакучий дядько Петро. – А це наша розумниця і красуня Софійка, – представив дівчину незворушному власнику дорогих окулярів. 

– Та це я бачу, – нарешті обізвався молодик і вперше оглянувшись, зацікавлено проїхався поглядом по зашарілій дівчині. 

– Вона у нас молодчина, сама вступила у «Львівську політехніку». Правду казав твій тато, Софійко? – не вгавав Петро, не відриваючи погляду від засніженої дороги. 

– Та правду, – засміялася дівчина, нарешті відтанувши від холоду. 

– Ну тоді, може, спеціалістом до нас на завод? – знову обернувся панок. 

– Спочатку диплом, а потім вирішимо, – у голосі дівчини відчувався характер. 

Тим часом машина зупинилася перед гостинцем, що вів до заводу. 

– Ну, Софійко, далі пішки. Бо мушу розмістити Вікторовича у новому помешканні, включити обігрів, воду. 

– Та хіба ми не джентельмени, Миколайовичу? – обізвався приїжджий. – Разом зайдемо до моєї берлоги, а потім завеземо дівчину, куди скаже. 

Софія навідріз відмовилася від візиту у холостяцьку квартиру, але мудро вирішила почекати. Це, все-таки, набагато легше, ніж іти снігами до села. Залишившись сама у машині, заплющила очі і пригадувала київські вулиці, якими ще вчора блукала з Дмитрусем і як ласувала неймовірно смачним київським тортом, яким він частував її, знаючи гурманські смаки своєї коханої. А коли прощалися на вокзалі, сказав їй, що приїде додому на Великдень і тоді прийде просити її руки…

Хлопці повернулися десь через пів години. Вікторович виглядав дуже невдоволеним. 

– Мало того, що кімната холодна, північна, то ще й вималювана у темно-зелений колір, – продовжував щось доказувати мовчазному на цей раз шоферу. 

– Та це ж легко виправити, – виручила дядька Петра Софія. – Просто треба повісити яскраві салатові штори, білий або світло-жовтий тюль, ще й стіл накрити такого кольору скатертиною – і кімната заграє барвами. 

Вікторович розвернувся усім корпусом – тепер у його погляді, крім подиву, вгадувалося щире зацікавлення. 

– Ви, Софієчко, справді у цьому розбираєтеся? То, може, завтра поможете мені вибрати весь цей антураж? Бо нас на «механіці» такого не вчили. 

Назавтра, як і домовилися, вони поїхали на закупи. Коли все вибрали і замовили пошиття, задоволений Вадим запропонував дівчині «подячну каву» у найкращому у містечку ресторанчику. Через день, точніше, увечері, вони пішли у кіно. Потім, коли вона приїжджала на вихідні, були поїздки у тернопільський драмтеатр, на концерти відомих співаків… Софія відчувала, що цей вольовий, впевнений у собі чоловік, повністю заволодів її душею і вона дедалі рідше думає про Дмитра – хіба що тоді, коли складає план, як йому усе це пояснити. 

Найбільше з цього приводу переживала її бабця Зоня. 

– Софієчко, дитинко, послухай мене стару, – якось підійшла до неї. – Не пара цей міський пан тобі. 

– А чому? – засміялася онука, цілуючи стареньку у зморщечки на лиці. 

– Бо він… ну він зовсім не подібний на твару до тебе. Дивись, із Дмитрусем ви обоє з виду як брат і сестра. А цей зовсім інакший. 

Щаслива Софія ще дужче залилася сміхом – і придумає ж таке бабця! 

Коби то знаття…

Те, що вони з Вадимом зовсім різні, виявилося набагато пізніше, коли по хаті вже бігали два близнюки – Михась і Миколка. Спочатку Софія почала відчувати від чоловіка холодок, потім – байдужість, а пізніше – повну зневагу. Таку, що аж зуби зводило. Дізнавшись, що знову при надії,  пробувала поговорити з Вадимом, але той тільки відмахнувся. 

– Щось не подобається – іди. Дітям буду помагати, а на більше не розраховуй. Квартира і все що в ній, – моє. Можеш забрати плаття і пальта, віддам навіть із шафою. 

Причини такої поведінки чоловіка скоро прояснилися. Виявилося, що у бухгалтерії у нього є коханка. Софія, проплакавши усю ніч, поїхала у село до мами. Розповіла усе, сказала, що хоче повернутися додому. Мама увжно слухала, не перебиваючи. А потім мовила, ніби вирок винесла: 

– Я-то, тебе, доню, прийму. Але сама усе добре відміряй, перед тим, як відрізати. Зараз ти заміжня жінка, чоловік – начальник, маєте машину, гарну квартиру у місті. А ким ти будеш, як поселишся у селі? Ніким. І до дітей твоїх будуть ставитися не так, як тепер. А ти поміркуй, чи зможеш сама дати раду трьом дітям, тим більше, що знову буде хлопчик. Про себе не думаєш – про них подумай. Де їм краще буде вчитися: у нашій сільській школі чи в елітній міській? Ти хочеш, щоби твої хлопці ходили у гумових чоботах чи у дорогому одязі? А потім їм ще треба буде кусок хліба у руки дати, вивчити, послати на гарні роботи… Ти сама це потягнеш? Я так скажу: не один твій гуляє. Але жінки якось живуть, терплять. І ти так роби. Хоча би заради дітей. 

І вона терпіла. 

Бачачи, що жінка не збирається покидати квартиру і на всі його провокації відповідає мовчанкою, Вадим ще більше лютував, шукав, до чого би причепитися. Ні з того ні з сього почав її ревнувати до всіх і до вся. Згадав, що колись вони були на весіллі і вона танцювала з Дмитром. 

– Я добре пам’ятаю, як увесь танець ви про щось говорили і як він на тебе дивився, – аж пінився від злості благовірний. 

– Не знаю, що ти там бачив, але в мене завжди був один чоловік, – сумно відповідала Софія. А подумки собі сказала: «Жаль тільки, що це був ти, а не він».

Дмитра вона бачила востаннє років десять тому. Якраз на тому самому весіллі. Поговорили ніби ні про що, а серце стиснулося: «На кого, Дмитрику, я тебе проміняла? Не зробила би тоді такої дурниці, то жила би тепер, як у Бога за пазухою». Чула від людей, що у нього гарна сім’я, добра жінка. От тільки дітей їм Бог не послав. А її хлопчики могли би мати ось такого тата…

Звільнилася від свого тягару Софія несподівано: одного ранку застала чоловіка у ліжку уже холодним. Відійшов тихо, навіть на допомогу не покликав ні її, ні Тарасика, що спали у своїх кімнатах. Старші на той час уже вчилися у Львові. 

Після похорону Софія ще більше закрилася у собі. 

– Так не можна, Соню, – говорила їй мама на поминках. – Уже рік минув, а ти ніби нежива.

– Мамо, моє життя давно скінчилося. Жила, бо так треба, бо діти. А вони повиростали і стала я нікому не потрібна. 

– Не кажи так, Сонечко, бо то гріх. Маєш здорових дітей, Богу дякувати, – маєш надію. Он є люди, які ніколи не чули до себе слів «тато» чи «мама». Дивись, твій Дмитро, як овдовів, то взагалі заслаб. Уже місяць, як виписався із лікарні, а з дому зовсім не виходить. Не знаю, чи не може, чи не хоче.

На другий день Софія стала вдосвіта і замісила на пиріжки з яблуками. Такі, як любить Дмитро. Вона сьогодні піде на поворот і поїде в село. І скаже йому все те, що роками лежало важким пластом на серці. Вона знала: Дмитро зрозуміє.

Валентина ЖДАН

0

0

0

0

Ви вже відреагували