– Борисику, а як звати вашу виховательку? – доймала розпитуваннями бабуся, хоча сама добре знала ім’я нової наставниці свого улюбленого внука. 

– Вілаламівна, – впевнено відповів внучок. 

– Та ні, сину, Віра Романівна – то няня. А вихователька – Ірина Петрівна, – лагідно поправляла мама, яка найкраще розуміла мову свого трирічного малюка. 

– Нє, Вілаламівна, – твердо стояв на своєму трирічний Бориско. – І вона дуже гална. 

Віру Романівну справді діти любили більше, ніж виховательку. Вона як ніхто вміла заспокоїти того, хто плакав чи вередував, вчасно погладити по голівці ту дитину, яка найбільше відчувала брак уваги. У Віри самої був син і вона добре розуміла, що дитині потрібно, коли мама і тато далеко. Її Ромчик, хоч і мав тата, але весь час проводив з мамою, коли вона була не на роботі. Тоді вона проводила і зустрічала його зі школи, була знайома з усіма його однокласниками-першокласниками. А увечері готувала синочку смачні сирнички чи гарбузову кашу, яку він найбільше любив. А пізніше, знемагаючи від утоми, Віра сідала ще хоч трохи пограти з Ромчиком його улюблену гру «Ерудит».

Жили вони досить скромно, навіть бідно, бо татова зарплатня переважно йшла «на дим і пальне» – сигарети і горілку. Тож мама влашувалася ще прибиральницею – поки син після школи робив уроки, вона вимивала сходи у їхньому та сусідньому під’їздах. А коли украй знеможена поверталася, мила руки і сідала навпроти старого серванта, у якому на нижній полиці стояв столовий сервіз із позолотою. Вона дивилася на нього й усміхалася, і думала в той час, що мрії все-таки збуваються.

Ця мрія зародилася в її серденьку ще в ранньому дитинстві, коли бабуся взяла її із собою до Тернополя. Неподалік від залізничного вокзалу жив брат бабусі Дмитро, але його Тамара не хотіла знатися із сільською родиною чоловіка. Тому вони бачилися дуже рідко, переважно, коли хтось із родичів умирав. А тут сама подзвонила до села: «Приїдь, Марійко, бо твій брат дуже слабий, хоче тебе побачити». 

Так Віра, одягнена в нову зелену сукеночку, опинилася в міській квартирі діда Дмитра. Семирічна дитина була вражена красивими килимами на підлогах, теплою водою у крані, великим чорним піаніно у вітальні. Але найбільше її шокувала казкова красива супниця на столі. Коли вони сіли обідати, Тамара велично відкрила кришку із золотими шишечками і неквапом розлила у кожну тарілку по черпаку борщу. Вірця пригадала, як мама, обпікаючи руки, носить із кухні миски із гарячою стравою, як завжди поспішає, бо їй, щоб поїсти, залишається зовсім мало часу. А тут так усе спокійно, без метушні. І тоді вона твердо вирішила: «Як виросту, то куплю собі таку супницю».

Виросла, закінчила школу, пішла навчатися у профтехучилище. Потім працювала на будівництві. Але супниця на її столі так і не з’являлася. І навіть не через брак грошей, а тому що таких товарів на полицях магазинів тоді просто не було. А, може, і були, тільки не для всіх. 

Мрія здійснилася несподівано через багато років, коли у неї уже народився Ромчик. У старшій ясельній групі, куди вона після декретної відпустки влаштувалася на роботу, був дуже неслухняний хлопчик Владик. Підхід до нього знайшла тільки Віра Романівна і хлопчина ходив за нянею хвостиком, навіть тоді, коли вона ішла з відрами на кухню по обід. 

Відмовити Владику ніхто не смів – він був сином директора промбази, а це на той час була одна із головних постатей у їхньому містечку. Зате, коли настало жіноче свято 8 березня, вихователька та няня Владикової групи отримали по столовому сервізу. Віра принесла додому громіздку коробку, обережно відкрила її і завмерла – центральне місце серед тарілок займала супниця із позолотою на ручках і кришці – саме така, що стільки років жила у її мріях. Вона відразу забрала всі чашки у великий горошок із серванту і поставила туди дорогий сервіз.

Споглядаючи щодня на цю розкіш, Віра наче відмолодла. Вона суворо заборонила чоловікові і синові навіть торкатися до сервізу, а сама щотижня, затамувавши подих, білою шматинкою змітала з нього пилюку. 

– Мамо, давай дістатемо сервіз, коли до нас прийдуть гості на свята, – якось попросив син. 

– Ти що, – змахала вона руками. – А як щось розіб’ється? Ми не такі багаті, щоб купувати новий сервіз. Коли ти виростеш, приведеш собі жінку, а мені невісточку, тоді ми витягнемо сервіз і я із супниці буду наливати вам у тарілки борщ або суп. 

– Коли то буде, – розчаровано протягнув Ромчик. – Мені ще в школі скільки калатати, а тоді на механіка поки вивчуся… 

– Ой, синочку, ти собі не уявляєш, як час швидко біжить, – усміхалася мама своїми голубими, але вже трохи вицвілими від часу і сліз очима. – Ще зовсім недавно я тебе у колисці гойдала, а тепер ти вже спражній козак і мій оборонець. 

Недаремно Віра називала так сина. Віднедавна чоловік уже не піднімав на неї руку – Роман не давав. Зате ніщо не заважало п’яниці вичищати її гаманець до копійки, так що Вірі доводилося навіть хліб у борг брати. 

Одного разу, повернувшись додому, вона побачила, що із серванту зник сервіз. Віра сполотніла, схопилася за серце, сповзла по стіні на підлогу. Лікар із швидкої, що прибув аж через пів години, сказав, що це інфаркт. Її забрали до лікарні. 

Тільки тоді до п’яного Петра дійшло, що він наробив. Якимось чином він повернув сервіз, але здоров’я Вірі уже ніхто не міг повернути. Вона танула, як свічка, поки не настала її остання година. Після похорону   мамина сестра тітка Ліда забрала Романа до себе у Київ. Там він закінчив школу, вступив до університету, потім влаштувався на гарну роботу, зміг уже зняти собі квартиру, в яку привів молоду дружину. Весілля вирішили не справляти, а влаштувати після вінчання святковий обід. Роман раптом пригадав слова мами про те, що вона поставить на стіл свій дорогий сервіз, як прийде невісточка, і вирішив виконати її волю. Поїхав додому, хоч і не хотілося зустрічатися з батьком. Двері відчинила якась розхристана молодичка у бігудях – очевидно, батько часу не гаяв. Роман пройшов у вітальню і завмер: на місці, де колись красувався сервіз, поряд із кількома білосніжними тарілками, стояли засмальцьовані глиняні горнята. 

– А де супниця? – обернувся він до господині. 

– Та он, Джессіка із неї їсть. 

На кухні у кутку стояла мамина супниця, уже без однієї ручки. У неї була накладена якась бридка каша для давно нечесаної шотландської коллі. Роман спочатку заціпенів від побаченого, а потім круто розвернувся і вискочив із помешкання, де йому забракло повітря. Із татом навіть не побачився – не схотів і не зміг. 

А ледь прибувши у столицю, пішов у гіпермаркет і, о чудо, побачив сервіз, дуже схожий на той, яким так тішилася його матінка. Приніс додому, поставив на стіл. 

– Це тобі сюрприз від найріднішої мені людини, – сказав своїй Наталочці, що у барвистому фартушку вийшла із кухні. 

– Що це? – зацікавилася молода дружина. – Це наш сервіз, який тепер завжди стоятиме на видному місці, щоб ним було зручно користуватися. І нічого не заперечуй. Це була найбільша мрія моєї мами.

Валентина ЖДАН

0

0

0

0

Ви вже відреагували