У стінах Тернопільського медичного університету її знають як фахову викладачку, асистента кафедри екстреної медицини та натхненницю студентської театральної студії «Арт-драма». Та варто лише заговорити з нею про зиму, як серйозний образ лікаря зникає, поступаючись місцем щирій українці, закоханій у свої рідні гори. 

Мар’яна родом із дивовижного краю — села Пороги, що заховалося глибоко в горах Івано-Франківщини. Це місце унікальне, адже лежить на самісінькому кордоні двох самобутніх культур — Гуцульщини та Бойківщини. «Я увібрала в себе традиції обох цих світів, тому жартома кажу, що я і бойко, і гуцулка водночас», — розповідає жінка. Для неї та її родини Різдво — це не просто червона дата в календарі, а сакральний час повернення додому. Де б вона не була і якими б нагальними не були справи, на свята Мар’яна завжди їде до батьківської хати. 

Підготовка до свята у родині Варваруків нагадує стародавній ритуал, незмінний вже багато поколінь. Це час, коли родина єднається не лише за столом, а й у молитві та спільній праці. 

Найцікавіше починається з появою першої зорі. У хаті навмисно вимикають електричне світло — жодних лампочок, лише живе, тепле мерехтіння свічок. Це створює неймовірну атмосферу таємничості та близькості. Батько урочисто заносить до оселі Дідуха — символ роду та врожаю. Стіл застеляють запашним сіном, що нагадує про ясла, де народився Христос, а по кутах під вишиту скатертину обов’язково кладуть зубчики часнику — як оберіг від усього лихого. 

«Ми їмо виключно з глиняного посуду, — ділиться деталями Мар’яна. — Це додає смаку стравам і зберігає тепло рук майстрів». Перед тим як сісти до столу, вся велика родина — від стареньких бабусь до найменших онуків — стає до спільної молитви. 

Яке ж Різдво без дрібки магії? У родині Варваруків свято бережуть веселі та символічні звичаї. Один із найулюбленіших — коли батько набирає ложку куті й підкидає її до стелі. Усі, затамувавши подих, дивляться: якщо зерна прилипнуть, наступний рік буде щедрим та врожайним. 
З усмішкою Мар’яна згадує і свої дівочі гадання. Колись, будучи зовсім юною, вона вибігала надвір із ложкою в руках і стукала нею, прислухаючись, з якого боку загавкає пес — звідти, мовляв, і чекати судженого. 

Не забувають у цей вечір і про тих, хто поруч, але не за столом. У господарстві є різна живність, тож господар обов’язково несе святкову вечерю худобі, ділячись радістю народження Христа з усім живим світом. Це вчить поваги до природи та милосердя. 

Ранок Різдва у горах розпочинається не з розпакування подарунків, а зі спільної ходи до храму. «Це фантастичний час, коли все село йде на Богослужіння», — каже Мар’яна. А далі починається найвеселіше — гучна коляда. 

За різдвяним столом, який вже рясніє стравами, збирається вся велика родина. Лунають сміх, спогади та коляди. Найбільше люблять співати величаву «Бог ся рождає», а особливе місце в серці Мар’яни займає старовинна колядка «Сумний святий вечір», яку колись співав її дідусь. 
Цю неймовірну любов до свого коріння Мар’яна Варварук привезла до Тернополя і щедро ділиться нею зі студентами. У театральній студії «Арт-драма» збирається молодь з усіх куточків України. Це справжній калейдоскоп традицій: хтось дивує кутею з рису, хтось звик щедрувати на Водохреще, а хтось має свої унікальні родинні прикмети. 

Мар’яна не просто розповідає про свої традиції, вона закохує в них. Коли жінка говорить про Карпати, студенти слухають із захопленням, розуміючи: наша сила — у нашому розмаїтті та вмінні берегти своє. 

Історія Мар’яни Варварук — це тепле нагадування всім нам. Поки ми повертаємося до батьківського порогу, поки в наших домівках пахне узваром, а за столом лунає «Христос рождається», — доти живе українська душа, світла і непереможна. 

Зоряна ДЕРКАЧ 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували