Це нічого, що її, ще семикласницю, брали як няньку для двох неслухняних тітчиних дітей. Зате запах того солоного бризу і досі живе в якійсь частині її мізків (чи що там відповідає за пам’ять?). 

Це було її перше знайомство з раєм, бо саме таким їй видалося азовське узбережжя після тісної комуналки з сусідами-алкоголіками. Але це блаженство тривало недовго, бо через два тижні знову треба було повертатися у свою бідність. 

Вирватися із цього безпросвітку Катерині вдалося аж після закінчення інституту, коли їй як молодому спеціалісту видали ключі до гуртожитської кімнати-«двійки». Правда, дівчина сподівалася на власну кімнатку, але що поробиш, довелося змиритися. Марійка, чиє ліжко підпирало стіну навпроти, виявилася не такою вже і поганою сусідкою, хоч село так і перло з неї. Зате до неї частенько заходила в гості її хресна мама, що працювала психологом у якійсь крутій приватній клініці. З кожного візиту Анастасії Михайлівни Катя жадібно зачерпувала нову пригорщу потрібних знань і навиків, яких їй не могли дати ні сім’я, ні школа, ні інститут. 

– Запам’ятай, поки не почнеш стукати у всі двері, так і залишишся жити у гуртожитку, – повчала Анастасія свою похресницю, скептично оглядаючи їхню тісну комірку. – Подивись на себе – сіра мишка. А щоб добре жити, маєш бути пантерою, яка свій кусок м’яса вирве з кров’ю. 

– Легко Вам казати, коли у Вас і посада, і статус відповідні, – зітхала Марійка. 

– А ти думаєш, усе це мені хтось на блюдечку підніс? Ні, моя дорогенька, свого треба добиватися. А для цього ти маєш докорінно змінитися. Насаперед викреслити зі списку знайомих усіх бідних і нещасних. А тримайся багатих і успішних, коли хочеш піднятися на гору. Коли такі люди стануть твоїм оточенням, вважай, що ти вже досягла плато. А вершина – це тоді, коли на тебе всі дивляться знизу. До вершини добратися ой, як нелегко. Але коли ти вже там, то сама зможеш вибирати, кому до тебе можна хоч трохи наблизитися, а кого треба підштовхнути, щоб скотився вниз. 

Поки Марійка погоджувалася і не погоджувалася з такими жорсткими постулатами, Катя все ретельно записувала на свою підкірку. Навчання не пропало даремно. Через пів року вона вже мала свою простору кімнатку у новому гуртожитку, а через два роки – і нову квартиру у хорошому районі. Правда, через це вона втратила назавжди подругу Марійку, бо ця квартира мала бути саме їй. Але Катя виявилася здібною ученицею і добре засвоїла, що свій шанс вона як не виборе, то вигризе, а якщо і це не вдасться, то застосує свою жіночу принадність – недаремно їй від мами дісталася точена фігура і красиве волосся. 

Знаючи твердо, що для того, аби досягти вершини, їй треба відмовитися від тієї дівчинки з минулого, якою вона була колись, і стати зовсім іншою, вона крок за кроком вдосконалювала себе. На початку їй навіть важко було пройти повз тих, хто просить допомоги, потім звикла, а пізніше це навіть почало подобатися. Усі люди були поділені нею на дві категорії: ті, що їй вигідні та можуть десь знадобитися, і зовсім непотрібні, як камінці на шляху, які треба обійти, або ж копнути, аби не заважали. Вона розівчилася співчувати, жаліти, вислуховувати чиїсь проблеми. Якось у банку, куди прийшла сплачувати кредит, стала свідком емоційної розмови сільського хлопчини із касиркою. 

– Ви не розумієте. Справді я переміг і виграв 200 тисяч і мені сказали, що виграш маю забрати  у вашому банку, – гарячково пояснював хлопець.

– Молодий чоловіче, вас дурять шахраї. Ніяких таких виплат ми не здійснюємо, – безуспішно намагалася пояснити йому працівниця банку. 

– Та ні. Я вже їм і дві тисячі гривень перевів, за те, що вони переведуть сюди гроші. 

– Ну скільки можна?! – не витримала Катерина. – Слухай ти, переможцю. Визнай нарешті, що ти – лох і тебе як дитину обвели навколо пальця. 

– А мої гроші? – часто закліпав рудими віями хлопчина. 

– А твої гроші гавкнули. Наступного разу будеш обережнішим. 

Щоки і губи хлопця зблідли. Він, щоби не впасти, схопився за стінку крісла. Якась бабуся простягнула йому валідол. Інша жінка похапцем наливала склянку води. А Катя навіть з місця не рушила – їй було все одно до того довірливого селюха. Навпаки, вона навіть зраділа, що давно викорінила із себе оту довірливість, яка ось бачиш, до чого доводить. Вона ще раз подумала про ту психоложку Анастасію, яка навчила, що треба жити для себе коханої, і не розпорошуватись на інших. 

…Катерина зрозуміла, що, дещо захопившись спогадами, чомусь опинилася у відділі з канцелярським приладдям, яке їй без потреби. Але раптом її увагу привернула маленька дівчинка років шести у не по сезону благенькому пальтечку і старих викривлених чобітках. Дівчинка, як укопана, непорушно стояла біля однієї з полиць і розглядала коробочки із фарбами. Потім взяла одну із них і дуже обережно, ніби там були діаманти, відкрила її. Вона попробувала пальчиком кожну кольорову «таблетку», понюхала їх і навіть язиком лизнула, ніби це був льодяник. 

– Катрусю, постав, – почувся голос жінки, що вибирала навпроти губки для миття посуду. – Ти ж знаєш, що ми їх не купимо, поки за комуналку не розрахуємось. 

Щось боляче кольнуло Катерину там, де серце. Дівчинка була така схожа на неї малу. Ще й ім’я таке ж… Вона побачила у цій дитині себе, коли так благала маму купити їй пачку кольорових олівців. Катруся поставила коробочку, але погляд від неї не могла відірвати. Тоді Катерина почала кидати у свій кошик все, що потрапляло під руку: фарби, олівці, пензлики, альбоми і побігла до каси. Розрахувалася і попросила: 

– Ось бачите, он там мама з дівчинкою у червоній шапочці? Вручіть це дитині і скажіть, що вони сьогодні якісь соті чи тисячні покупці. 

Швидко не те що вийшла – вискочила із супермаркету. Вітер вже не здавався таким колючим і холодним. Ворони радісно каркали. Та й перехожі, бачачи усміхнену Катерину, якось по-іншому, ніж завжди, дивились на неї. І їй уперше за багато років на душі стало світло та радісно, як багато років тому на теплому азовському узбережжі.

Валентина ЖДАН

0

0

0

0

Ви вже відреагували