Згодом він напише: «Нарід, який стає до змагу за своє існування, нарід, який кладе на терези все, чим жив і живе, нарід, який жертвує кров своїх ліпших з найліпших – розуміється, що такий нарід, як коли він має хоч трохи живої біологічної сили, не може дозволити собі на таку слабкість, як мʼякість, як вибачливість до певних обставин, як той чи інший сегмент. Тільки тверда, послідовна, вперта до останнього віддиху, до останньої краплі крові боротьба»… Наче про своє життя. 

Він народився 20 лютого 1905 року в с. Дермань нині Здолбунівського району Рівненської області. Ім’я Улас має кілька тлумачень, але це людина з сильним характером, волелюбивий, великий інтелектуал, витривалий і здатний долати всякі труднощі українець... 

Коли Уласові було вісім років, сім’я переїхала до села Тилявка Кременецького повіту. Далі навчався у початковій школі при Дерманській Свято-Феодорівській учительській семінарії, у Кременецькій приватній гімназії ім. Івана Стешенка. Перед закінченням гімназії був призваний до польського війська. У 1927 році втік до Німеччини. Там доля звела його з Германом Блюме, який допоміг стати вільним слухачем Бреславського університету, а його мати вдома навчила Уласа німецької мови.  

Від 1929 по 1941 роки Самчук перебував у Чехословаччині, студіював в Українському вільному університеті у Празі. Був учасником боротьби за створення держави Карпатська Україна. І хоча він не зміг на той час закінчити жодного вищого навчального закладу, володів 5 іноземними мовами.  

«Українська» Прага жила бурхливим науковим і культурно-мистецьким життям. До безпосереднього оточення, яке творило «його Прагу», Улас Самчук відносив Олександра Олеся, Спиридона Черкасенка, Олексу Стефановича, Оксану Лятуринську, Олега Ольжича, Михайла Мухина, Миколу Бутовича, Роберта Лісовського, Степана Смаль-Стоцького, Дмитра Дорошенка, Миколу Ґалаґана, інших. 

З ініціативи Євгена Коновальця у 1937 р. в Празі було створено культурну референтуру Проводу українських націоналістів, яку очолював Олег Ольжич. У секції мистців, письменників і журналістів головував Улас Самчук. 

1941 року в складі однієї з похідних груп ОУН Самчук повернувся до Рівного, де був редактором газети «Волинь». Далі перебрався до Німеччини, заснував і очолював літературну організацію «Мистецький Український Рух», а в Канаді, куди переїхав у 1948, був членом Організації українських письменників «Слово». Ім’я письменника Уласа Самчука було відоме у країнах Європи та Америки. У 1980 р. торонтський журнал «Современник» висунув письменника на Нобелівську премію за романи «Волинь» і «Ост». 

Помер талановитий українець 9 липня 1987 року в Торонто (Канада).  

Перші літературні твори друкував у рукописному альманасі «Юнацтво», який виходив у Кременецькій українській гімназії, а перше оповідання «На старих стежках» опублікував у 1920-х у варшавському журналі «Наша Бесіда». 

Світову ж славу 32-річному письменнику принесла трилогія «Волинь» («Куди тече річка» (1932), «Війна і революція» (1935), «Батько і син» (1937). Твір не отримав Нобелівської премії, бо не мав належної реклами і перекладів мовами світу. Та цінність роману в тому, що він є родинною хронікою. Це – розповідь про дитинство, юність письменника, а також про те, як він і його земляки перетворювалися з «руських людей» на українців у вирі буремних подій 1914–1920 років. 

Улас Самчук зажив слави «українського Гомера ХХ століття», бо відкрив світові справжню і невідому до того Україну. З-під його пера вийшли геніальні твори: «Волинь», «Гори говорять», «Марія», збірки оповідань «Месники», «Віднайдений рай». У них він акцентував увагу на таких ключових темах, як загарбання більшовиками України, колективізація і Голодомор. 

Самчука також називають «літописцем українського простору», бо у своїх прозових полотнах він змалював життя рідної Волині, Великої України та емігрантів. У Тернопільській обласній бібліотеці вся творча спадщина прозаїка нині доступна для читачів. Хоча ще недавно він був заборонений до вивчення міністром освіти і зрадником України Дмитром Табачником. Тут також укладено бібліографічний покажчик «Улас Самчук (1905–1987): «Бог вложив в мої руки перо».  

У Національному університеті «Острозька академія» планують видати повне зібрання творів Уласа Самчука. Саме Острозькій академії, як провідному центру української духовності та патріотизму, родина Соколиків (представники української діаспори у Канаді і єдині розпорядники спадщини Уласа Самчука) надала ексклюзивне право перевидавати твори прозаїка для широкого кола читачів. Нагадаю, 2022 року вийшов друком двадцятитомник творів «українського Гомера ХХ століття». 

Тернопільщина ніколи його не забувала, а полум’яне слово Уласа Самчука постійно було присутнім на сторінках місцевих часописів. Роман «Марія» після смерті прозаїка був надрукований у журналі «Тернопіль» (1991). У 1995 р. в регіональному річнику «Тернопілля-95» опубліковані фрагменти роману «Ост» з подачі літературознавця Р. Гром’яка та його стаття «Ми не емігранти, а народ в поході» (Про трилогію «Ост» У. Самчука)». Першим ґрунтовним дослідженням про «українського Гомера ХХ століття» є праця Гаврила Чернихівського «Улас Самчук: сторінки біографії» (2005). Письменник Ігор Фарина з Шумська написав про Самчука повість «Пекуча чужина» (2005), а його земляк Сергій Синюк – книгу «Улас Самчук: ескізи до творчого портрета». У селі Тилявка Шумської громади у жовтні 1993 року відкрито літературно-меморіальний музей письменника. Його ім’ям названі вулиці у Кременці, Тернополі, Луцьку, Білій Церкві, Рівному, Дубно, Шумську, Мізочі, а також Кременецький ліцей. 1999 року в Тернополі засновано літературну премію ім. Уласа Самчука. 

2005 року відкрито погруддя письменника перед школою в Тилявці. Укрпошта виготовила художній поштовий конверт (ілюстрація до роману «Марія») з маркою (портрет Самчука). Вийшла також ювілейна монета «Улас Самчук»… І це лише невелика доля згадок і пам’яті про видатного письменника, «українського Гомера ХХ століття»…  

Останні роки він важко хворів, практично втратив зір і фізичну можливість до писання. Літературознавець Шевельов-Шерех згадував: «Самчук кінчав свої дні занедбаний, упосліджений, забутий…». І хоч Улас Самчук не дожив лише чотири роки до відновлення незалежності України, але до останнього подиху вірив: «Ми вернемося в свою велику, вимучену, вистраждану землю предків. Не сьогодні, так завтра, не в цьому, так в іншому поколінні; вернемось не тільки як жива матерія, а й як живий дух, вернемось, і то передовсім в продовженні, як творчість… Прийде час, що все те словоблудіє про сталінів і «старших братів» відпаде як полова від зерна... І нашу літературу – рідну, многострадальну, гнану і переслідувану – ту, що «на сторожі», буде видно зо всіх місць планети»… 

Іван БАНДУРКА 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували