Володимир народився та виріс у мальовничому місті Борщів. Доленосний 2022 рік застав його за кордоном, де він працював будівельником. Проте, коли на рідну землю прийшла повномасштабна війна, чоловік не міг залишатися осторонь.  1 березня 2022 року він повернувся додому і одразу ж пішов добровольцем до військкомату. Володимир пройшов складний бойовий шлях, служачи у Силах спеціальних операцій, виконував найнебезпечніші завдання на різних напрямках фронту. 

У 2023 році під Бахмутом у запеклих боях поряд із ним вибухнув боєприпас. Наслідки були жахливими – Володимир прокинувся у лікарні Мечникова в Дніпрі без обох рук. Далі був довгий шлях шпиталів: Тернопіль, Київ. Кожен день був випробуванням, боротьбою не лише за фізичне відновлення, а й за психологічне прийняття нової реальності. 

«Це зайняло чимало зусиль – як фізичних, так і психологічних, аби знову почати жити, не існувати, а саме жити…» – ділиться чоловік.  Саме тоді, під час перебування у шпиталі, він познайомився з арттерапією. Спочатку ідея малювання здалася йому абсурдною. «Де я, а де художня творчість», – згадує він свої перші думки. Проте відома волонтерка Олена Хмельницька наполегливо пропонувала спробувати відволіктися, а його мама Надія додавала: «Спробуй, може таки щось із цього вийде». 

І Володимир спробував. На свій величезний подив, він виявив, що малювання стало одним із найважливіших засобів його відновлення, особливо психологічного. Це був спосіб відволіктися від важких думок, зосередитися на процесі, що дарував відчуття контролю та внутрішнього спокою. Його лікарняна палата у Києві, де він провів майже вісім місяців, після лікування у Тернополі, перетворилася на справжню творчу майстерню. Волонтери, дізнавшись про його нове захоплення, постійно приносили свіжі полотна та фарби, стимулюючи його творчий розвиток. «Цей шлях – це боротьба із самим собою, коли ти змушуєш зробити за день хоча б один мазок, аби відволікти думки, не зациклюватися на поганому», – пояснює Володимир. 

Згодом це нове захоплення вилилося у персональну виставку, яка налічувала майже 40 картин. Більшість своїх робіт Володимир передав на благодійні аукціони, щоб зібрати кошти для Збройних сил України, частину подарував побратимам-військовим, а деякі полотна залишив у лікарнях. Він хотів, щоб інші люди, які опинилися у скруті, наочно бачили його шлях боротьби та ніколи не здавалися. 

Володимир наполягає на величезній силі арттерапії. Вона, за його словами, направду допомагає впоратися з невимовним відчаєм та апатією, які охоплюють людей у скруті. І це необов’язково малювання. Це може бути музика, співи, шахи – будь-яке заняття, що приносить користь, змушує мислити, віднаходити той потенціал, про який людина забула або навіть не підозрювала.  

Шлях воїна до протезування був ще одним викликом. Він зайняв повних дев’ять місяців в Україні, а потім ще два місяці у США. Володимир розповідає, що до такої кількості ампутацій і складних травм не були готові навіть лікарі-реабілітологи, які до війни працювали з іншими типами травм. Це вимагало від медиків набуття нового досвіду. Процес включав не тільки виготовлення та налаштування протезів, щоб вони були максимально комфортними, але й тривале навчання керуванню ними. Володимир також відверто розповідає про фантомні болі – вкрай неприємні відчуття, які він досі відчуває і підозрює, що вони залишаться з ним назавжди. І саме малювання допомагає йому відволікатися від цих болів. 

Завдяки незламній волі та сучасним технологіям протезування Володимир сповна повернувся до життя. Чоловік зізнається, що період адаптації до протезів був непростим, це постійна боротьба із самим собою. З нуля потрібно було навчатися тримати ручку, писати… Сьогодні ж він самостійно водить машину, виконує усі справи по дому, всіляко допомагає матері по господарству і певна річ, тримати пензель… 

Виставки Володимира подорожують Україною та за її межами. Перша експозиція відбулася у київській лікарні, далі – у Музеї книги та друкарства України в Печерській Лаврі, згодом у Тернополі, Бережанах, рідному Борщеві, Івано-Франківську, Хмельницькому і навіть у Празі. 

Володимир не лише адаптувався до нового життя, а й прагне всебічно розвиватися та бути корисним суспільству. Нині він навчається у семінарії на Волині на капелана. Окрім творчості та навчання, Володимир волонтерить, допомагаючи онкохворим діткам через благодійну організацію «З Богом у серці», з якою співпрацює ще з 2020 року. 

Історія Володимира – реальний доказ незламної сили людського духу, здатності долати неймовірні випробування, віднаходити нові сенси та надихати інших своїм прикладом. Він не просто живе, він творить, допомагає і продовжує боротися, показуючи, що життя після трагедії може бути сповнене глибокого змісту та світла. 

Зоряна ДЕРКАЧ 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували