Складають за роки ті гроші і одну на двох могилу роблять, щоб разом лежати, а на пам’ятнику пишуть дати народження і після неї рисочка – коли вже станеться, то хтось допише… А в основному самотньо живуть батьки наші, бо не все виходить померти в один день, як у казці говориться. Рятують від самотності старих котики, песики, кури, кролі, город, садок та й сусіди, які через купу порожніх хат живуть і десь раз на тиждень приходять подивитися одне до одного, чи ще живі… 

Приїдуть на вихідні діти з міста, привезуть кавуна, хліба і масла, посмажать шашлик, колонку ту свою послухають, яка грає криками розмаїтими, випустять онуків на подвір’я, щоб подивилися на них дід з бабою і в чоло поцілували, пару гривень щоб дали внукові до школи з пенсії. Та й їдуть на вечір в свої міста-мурашники – не хочуть лишатися. Відвикли вже від ліжок сільських з подушками, в яких справжнє пір’я – смердить їм гускою. Від туалетів відвикли, тих, що надворі – бояться цистіту, та й смердить їм дуже. Від води в криниці відвикли, яку треба напомпати і в путні до хати принести, а потім черпати горням залізним і пити – в місті кип’ячену п’ють, без мікробів – мертву, яка нічим не смердить. Та й взагалі в селі одна антисанітарія де не ступиш – то по-любому в псяче чи куряче залізиш… Привикли в місті жити в теплі і покоях, щоб їсти, срати і митися в двох квадратних метрах – не смердить, пшикалки є. 

Потім приїжджають по дзвінку, в чорному, виносять труну, плачуть, шкодують, що так рідко приїжджали, закопують на цвинтарі, добивають на плиті дату, хату на замок, курей на пеньок, по голові - і в багажник, коти самі розбіжаться, як захочуть їсти. І вертаються в свої міста-вулики… А в селі хата заростає, забувається, горбиться і вмирає помало – зростається з природою і вростається в землю… Бо продати навіть нема кому… Та й кому вона треба за стільки кілометрів від міста? 

Завжди, проїжджаючи, дивлюся в селах на боки – таке враження, що наступив апокаліпсис – люди пропали і лишилися якісь будівельні нагадування, що там хтось жив… Подвір’я позаростали яворами і ясенами, хопти попід стріхи позаступали вікна, хлівів вже й не видно з дороги – почорніли і закрилися гілляками, щоб розсунутися і пропасти. Комени зверху розвалюються і падають розкришеними цеглами на дахи, роблячи зверху дзюри для дощу, щоб залітав і руйнував усе зсередини. Тріскають стіни від коріння дерев, які підпихають свої пальці попід землю, ловлять фундамент, лупають його і влізають в хати. Від того відпадають кути і стіни будинків і оголюються кімнати всередині: білі, помащені вапном стіни, саморобний хідник, який діти не забрали в місто, скривлене крісло, креденс зі склянками, з яких колись пили, а зараз встидно на стіл ставити. І всьо видно у шпару в стіні, яка чорніє чорною дзюрою… Самотня хата автоматично робиться страшною, забутою і пропащою… Зупиняюся перед таким подвір’ям і бачу, що жили тут господарі, планували на десятиліття наперед. Дітям переписали, але не вернувся ніхто… заросло, почорніло… 

А ще зовсім недавно в тій хаті вирувало життя: бабця в неділю ставила на стіл велику миску пирогів, сметану і шкварки, стіл обсідали всі довкола: батьки, діти і внуки, цокали виделками по тарілочках, щось розказували, повчали, поправляли… У велике вікно світило з широкого подвір’я сонце, з миски парувало і кімната наповнювалася пахощами дивними. Маленька дитина сиділа на руках і мама по кусочку годувала маленький ротик. Засмальцована і вся в сметані дитина цямкала і до всіх посміхалася. Всі у відповідь собі угукали, сюсюкали, манюнюкали, вона реготала і все капало на мініатюрну сорочечку, повзунки і маму: «Їж, будеш великим, як тато»… Трохи більша дочка вже була нянькою в найменшого і вже можна було лишати сестру за маму. 

На бляті стояв баняк борщу, який варився на свинячих ребрах. Кришка була трошки набік і пахнюча пара лизала стелю – то готувалося на вечерю, чи, може, на завтра, якщо ще щось лишиться. А на краю блята стояв менший банячок, в якому доходила гречана каша… Покришка тихенько підскакувала вверх і пахкала, випльовуючи догори порціями запашний гарячий туман… 

Жили, плодилися і знали, що всі залишаться тут в селі. Одружиться син з дівкою з сусіднього села і будуть ходити один до одного… Дівчина візьме собі сусіда і приведе зятя, а там дітей купа, внуків, сміх на подвір’ї, метушня… Пороз’їжджалися по містах далеких, по країнах заморських, бачаться у вайберах, приїжджають раз на пару років… Нічого не збулося з того, про що мріяли діди і батьки… 

А життя було колись, як річка: покоління текли собі одне за одним, і кожне знало, що його обов’язок - бути берегом для наступного. Діти народжувались не лише для праці, а й для пам’яті. Бо хто ще згадає, як пахне мамина каша, який смачний сир зі сметаною, які руки в тата, як звучав голос діда, як будувалася хата, хліви і льох, де колись в селі були вулиці, які позаростали, хто де жив і з ким, коли заселили село і хто був перший? 
Для того і було все, щоб діди розказували внукам, а ті пам’ятали і своїм розказували… 

Зникає все, як та стара хата, забувається все, йде у минуле і тільки на цвинтарі стирчать хрести з датами і знимками кругленькими… 

Володимир КОВЦУН (Владзьо) 
с. Гнилички на Тернопільщині 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували