До Ужгорода добралися вже під вечір. Поки поселялися у порожньому розкішному будинку Олегового компаньйона, вже споночіло. А рано-вранці Олег, не попередивши ні маму, ні дружину, злиняв у невідомому напрямку. Зоряна вже звикла до чоловікових «вибриків», тому не здивувалася, а його мама була «заскочена» такою поведінкою сина. Правда, побачивши купу грошей на столику із запискою «на таксі», зраділа: буде і на таксі, і на подарунок для Марійки.

Проте десь через годину її настрій помітно погіршився:

– Щось мені, Зоряно, недобре всередині. Дзвони Олегові. Може, мені в лікарню треба. 

Але Олег не відповідав. Це могло означати, що він або знову у якоїсь коханки, або на зустрічі з партнерами. Виявилося, що таксі у чужому місті викликати не так просто, а свекрусі ставало дедалі гірше. Вона лежала червона як грань і голосно стогнала, щоби невістка швидше її рятувала. Зоряна, побачивши, що та вже закочує очі, вибігла з криком надвір, надіючись, що хтось допоможе. Але порожня вілла у спальному районі була огорнута в тишу. На вулиці – ні машини, ні людини. Тоді вона кинулася до воріт сусіднього палацу і почала гамселити по них кулаками. За кілька хвилин хвіртка відчинилася і до неї вийшов високий смаглявий брюнет у домашньому халаті. 

Допоможіть, жінці погано. 

– Я не лікар. Вибачте, але нічим допомогти не можу. 

– Стійте! – вона схопила його за руку. – Мама може померти. Її треба негайно доправити в лікарню. 

Той видивився на неї, але не зачинив перед носом хвіртку. Сказав почекати. За кілька хвилин він уже виїжджав крутим «фольксвагеном» на вулицю, а ще хвилин за 5 вони везли напівпритомну жінку кудись у місто. Така оперативність була незайва. Лікар у приймальному відділенні сказав, що хвору привезли вчасно, бо в неї передінсультний стан. Тільки коли з палати вийшов реаніматолог і сказав, що стан пацієнтки стабілізувався і вона заснула, Зоряна розридалася. Весь цей час чорноокий сусід, схожий на цигана чи на румуна, був біля неї, допомагав при оформленні хворої. 

– З вашою мамою таке вже траплялося? – нарешті запитав у Зоряни, подаючи їй білосніжну хустинку.

– Це чоловікова мама, а до нього ніяк не можу додзвонитися, 

схлипнула Зоряна, слухняно витираючи хустинкою очі. – Вибачте за сльози, але я дуже налякалася. На моїх руках померла бабця. Це було давно, але страх залишився. Вона вже не плакала, але руки і тіло її почали тремтіти. 

– У вас відходняк, – сказав він і дужою рукою обійняв її за плечі. 

Ось так притуліться до моїх грудей і уявіть собі, що ви біля вогнища і грієтеся від нього. 

Вона і справді швидко почала зігріватися його теплом, аж поки не зрозуміла, що її обнімає чужий чоловік – і різко відскочила. 

– Вибачте за клопіт. Я вам дуже дякую за допомогу. Приїде чоловік, то розрахується з вами. 

– Та я б і не допомагав, якби не чекав розрахунку,  –зіронізував незнайомець. – А вам зараз потрібний гарячий чай. Поїхали, я знаю одне дуже гарне місце. 

Вона слухяно сіла у його автівку, слухняно пішла з ним у якийсь невеличкий ошатний ресторанчик на околиці. 

– Будете щось їсти? – заглянув він їй у вічі. 

– Ні-ні, я тільки чай. 

Офіціант у стильному фірмовому одязі вправно застелив їхній столик білосніжною скатертиною і, почувши замовлення, сказав українською, але з акцентом: 

У такому разі пропоную вам чай апельсиновий із обліпихою. Це авторський чай. Дуже смачний і магічний. 

Зоряна не перепитувала про ціну, бо чоловік її навчив ніколи в ресторані не казати, що це дорого – гроші не водитимуться. Хоч і так знала, що той магічний напій коштуватиме теж магічно. 

Штефан, так звали її рятівника, почувши це зізнання, голосно розсміявся. 

– Зоряно, це ви – магічна жінка. І ще дуже добра людина. Я вперше бачу, щоб невістка так переживала за свекруху. Хоч і говорять, що чоловікова мама – друга мама, але я в це не вірю. 

– Та, можна сказати, що вона в мене не така вже і друга, бо своєї я не пам’ятаю. Виховувала мене бабця. Вона мене дуже любила і казала, що  не вмре, поки не побачить мене під вінцем. А коли захворіла, то кожного дня просила, щоб я познайомила її зі своїм хлопцем. Я ж мовчала, що він давно одружився на іншій. Брехала, що у нас усе добре. Тому, коли на весіллі у подруги зустріла Олега і він запропонував мені вийти за нього, довго не роздумувала. Бабця дуже втішилася, коли я привела його на знайомство. Вони довго розмовляли. Олег хвалився, як він розкручується в бізнесі, скільки вже надбав. Усе ніби було добре. Але коли він пішов, бабця сумно сказала: 

– Дитино, не такого чоловіка я тобі хотіла. Гадала, що любить тебе. А він найбільше любить гроші.   

– Як ви гадаєте, Штефане, звідки старі люди все так знають? – запитала співрозмовника, зрозумівши, що вона вже і так багато сказала. А все через той чай. Він і справді був якимось магічним. На душі стало спокійно. Серце нарешті втихомирилося. Захотілося усміхатися, хоча причин для цього ніби й не було. 

– Не знаю, може, і ми на старість будемо такими розумними, – відповів він, перш ніж зробити черговий ковток оранжевого напою. – Відколи не стало моєї Маріори, я зрозумів, що насправді нічого не знаю про життя. Усі кажуть, одружись, дочці треба материнське тепло. А я сумніваюся, що хтось моїй Лєночці маму замінить. 

– Бачте, а мій чоловік каже, що дитині мама без грошей не потрібна. Коли він почав мені зраджувати, я вирішила розлучитися. Але він сказав, що Максимка я тоді буду бачити, як свої вуха, бо у нього вистачить грошей, щоби дитину відсудити собі. От і терплю його знущання і приниження. Чекаю, поки син досягне повноліття. 

– Але ж так жити не можна! – йому від почутого аж дух перехопило. 

– Ні, це без дитини жити не можна. Тому роблю все, що чоловік каже. Вдаю із себе задоволену життям жінку. Бо інакше «страждає його імідж». Вибачте, що все це вам розказую, не знаю, що зі мною сьогодні. Але я так давно ні з ким відверто не говорила… 

– Саме ця ваша відвертість і правдивість мені дуже подобається. Ви, українські жінки, якісь особливі. Якби я мав таку дружину, я б її носив на руках.

Через три дні вони з Олегом забрали маму з лікарні і поїхали додому. Мама таки зустрілася зі своєю подругою – у лікарняній палаті. Задоволена жінка всю дорогу весело розповідала, про що вони розмовляли з Марійкою. Зоряна теж усміхалась, хоч і не слухала теревенів свекрухи. А потім дістала із сумочки свого «айфона» і почала щось гуглити.

– Що там шукаєш? – чоловік на мить відірвався від керма. 

– Рецепт апельсинового чаю з обліпихою. 

– А він на щось допоміжний? – запитав байдуже. 

– Дуже, – засміялалася вона. – Він допомагає мріяти. 

Олег іронічно хмикнув: недарма кажуть, що у жінки розуму як у курки. Хоча диви як посвіжіла, настрій гарний. Мабуть, карпатське повітря пішло їй на користь.

Валентина ЖДАН

0

0

0

0

Ви вже відреагували