Бажання держав авторитарного блоку (рф, Іран, КНДР, Китай) досягати своїх інтересів силою, зростає пропорційно із тією прірвою, яку показує у своїй обороноздатності колективний Захід. США намагаються маскувати цю прірву раптовою зміною курсу, однак, це вестиме лише до гірших наслідків і зростання ймовірності переходу до силового сценарію зʼясування стосунків між Пекіном і Вашингтоном навколо Тайваню, зазначає "Українська правда".  

Після завершення холодної війни західні держави стимулювали в Європі програму, яку можна назвати помірним, але послідовним роззброєнням. Це стосувалося не лише України, а й багатьох інших країн Центрально-Східного регіону. Риторика, підкріплена грошима і символічними обіцянками, була простою: демократія замість армії, інтеграція замість безпеки, м’яка сила замість військового балансу. Вся архітектура цієї стратегії базувалася на припущенні, що світ вийшов із фази великих війн, а основною небезпекою є політична нестабільність і нереформовані режими. Така структура просто не могла зреагувати по-справжньому адекватно ні на війну 2008 року в Грузії, ні на початок війни в Україні в 2014 році. Вона виключала саму можливість тих подій, які зруйнували її саму як модель сприйняття.  

У цьому контексті Україну не просто вели до Заходу – паралельно її вели до інституційної і безпекової беззубості, коли державні еліти орієнтувалися на доступ до фінансової допомоги, а не на вироблення власного стратегічного суб’єктного курсу. 

Роззброєння від ядерної зброї, демонтаж радянської оборонної інфраструктури без належної заміни, скорочення боєздатних частин, делегування безпекової логіки на зовнішні структури – все це не було зрадою в класичному сенсі. Це було частиною системної західної стратегії, яка виходила з хибної моделі світу, де ключовим ресурсом вважали дипломатію, а не примус. 

США «кинули» Україну не в 2025 році. Вони консервували її в логіці минулого ще з кінця 1990-х, коли активно просували спрощену формулу: якщо ви хочете до НАТО чи ЄС, ви маєте бути слабкі у військовому сенсі, «прозорі» для спостерігачів і реформовані в політичному. Політичній і економічній складовій приділяли ключову увагу, безпекову і геополітичну логіку просто виносили за дужки: воєн більше не планували взагалі. Безпеку в такому підході розглядали радше як умовний бонус – не як стратегічну інфраструктуру. Цю модель було екстрапольовано майже на всю Європу, де армії перетворювали на бюрократизовані структури з обмеженим рівнем автономії й абсолютно залежною логістикою. Як наслідок, малі бюрократизовані армії споживали менші обсяги продуктів ВПК, що вело і до деградації оборонної промисловості колективного Заходу.  

Найгірше в цій ситуації навіть не те, що Захід недооцінив загрози. Проблема в іншому: він сам формував регіональну архітектуру без спроможності до протидії широкомасштабному конфлікту. Була створена геополітична ілюзія, в якій демократія сама собою мала бути щитом. Але демократія не є зброєю. Вона – спосіб організації суспільства, який потребує збройної підтримки, якщо хоче вижити в конфліктному світі. І коли ця ілюзія почала руйнуватися, жодна зі структур – ні НАТО, ні ЄС – не мала готової моделі реакції на повномасштабну війну на сході континенту. 

Україна опинилась у центрі цього руйнування. Але на відміну від більшості країн, які досі перебувають у стані стратегічного заперечення, ми змушені швидко будувати нову реальність власними руками. І ця реальність більше не передбачає залежності від системи колективної безпеки в її традиційному вигляді. Нині Україна не є виключно об’єктом атаки чи фронтом оборони. 

Вона перетворилася на вузлову точку гібридного конфлікту нового покоління, де перевіряють на міцність не лише армії, але й саме поняття державної і військової ефективності. Питання великої війни – це не питання професійних армій і миттєвих точних ударів, що «ставлять» крапку за дві години. Це спроможність вести довгі і ресурсні кампанію за кампанією.    

Україна повинна перейти з позиції реципієнта безпеки у статус донора. Тобто не лише захищати себе, а експортувати рішення, які були сформовані не в мирних кабінетах, а на фронті, при повному обвалі старих бойових статутів. Просто тому, що до війни майбутнього в світі більше ніде готуватися. Захід не зможе вивчити реалій майбутньої війни навіть за наявності у нього найкращих підручників із воєнної справи. Україна та її досвід – єдиний шанс для Заходу не програти війну за майбутнє світу через чинники, які не враховані класичним підходом із підручників військових академій.  

Умови, в яких формувався «Азов», виключали комфорт і лояльність. До повномасштабного вторгнення нам доводилося боротися не лише з ворогом, ми постійно були змушені відстоювати свою модель ведення бойових дій перед представниками командування, які часом опиралися на класичні і навіть застарілі підходи. Відсутність ресурсів, постійні обмеження на лінії фронту, інформаційні атаки, обмежена підтримка за кордоном – це не зовнішні обставини, а сталі умови існування, на які було вироблено ефективну відповідь. Ця відповідь – у формуванні середовища, де ухвалення рішень здійснюють на базі горизонтальної автономії, а дисципліна тримається не на формальній ієрархії, а на ефективності. 

Модель «Азову» – це асиметрична інституція, яка діє в межах регулярної армії, але зберігає властивості гнучкості, що притаманні лише мережевим структурам. У цьому її стратегічна цінність. Ми говоримо про армії майбутнього – саме такі середовища і будуть їх ядром. Не корпуси за каталогом НАТО, а підрозділи, здатні швидко реагувати, трансформуватися, діяти автономно і безперебійно навіть при повному відриві від основних сил. Саме тут приклад «Азову» набуває ключового значення. «Азов» не просто вижив у хаосі – він побудував власну адаптивну архітектуру ведення війни.  

У глобальному вимірі це означає таке: «Азов» – не локальний феномен, а прототип армії нової епохи. Епохи, де класичні держави стикаються з розмиттям фронтів, де удар наносять не лише зброєю, а інформацією, де ключову роль грає не техніка, а управлінська культура. І саме ця культура визначає, хто зможе вижити у великій війні, а хто буде змушений капітулювати без бою. 

Війна майбутнього – це не обмін ядерними ударами. Це конфлікт за контроль над логікою адаптації, за можливість залишатися ефективним у кризовому світі. Україна як театр цієї війни, вже стала полем для випробування таких моделей. І досвід, напрацьований тут, буде використано на інших фронтах – не лише наших. Це вже видно за інтересом військових Тайваню, за новими концепціями військових реформ у Східній Європі, за зростаючим інтересом до автономних бойових структур. Наше завдання – не лише втриматись. А структурувати досвід, транслювати його, впроваджувати на наступних рівнях. І ті, хто вже показав ефективність у новій війні – зокрема, такі структури як «Азов», мають стати не лише оперативним ресурсом, а суб’єктом стратегічного моделювання майбутнього. 

Війна триває. І виграють у ній не ті, хто щоночі запускає сотні шахедів по житлових багатоповерхівках і цивільній інфраструктурі. А ті, в кого, крім ракет і дронів, є інститути, які створюють умови для швидкої адаптації та розвитку в середовищі, де інші просто зникають. Ті, хто попри все, чинить спротив і здатен миттєво  здійснювати протидію ентропії зовнішнього статусу-кво. 

Денис ПРОКОПЕНКО,  
командир 1-го корпусу НГУ «Азов», полковник

0

0

0

0

Ви вже відреагували