Над площею сумно линула мелодія та звучала відома лемківська пісня «Плине кача по Тисині»: 
Плине кача по Тисині,  
Мамко моя, не лай мені.  
Залаєш ми в злу годину,  
Сам не знаю, де погину…

Вона викликала у присутніх щем серця і духовний біль за тими українцями, які полягли на Майдані під час Революції Гідності і гинуть нині на полі брані, відстоюючи Вітчизну від російського агресора. Аби вшанувати пам’ять жертв насильства – депортації  українців, біля пам’ятника відбулася поминальна панахида, яку провели священники Євген Бойко, Володимир Наконечний і Віталій Олійник, де присутні,  багато з яких нащадки колишніх переселенців, щиро молилися за душі своїх предків.  До речі, кожний четвертий житель Козови походить із родини депортованих. 

Після молебня о. Євген Бойко, заступник Козівського селищного голови Роман Солтис, голова Козівського товариства ВУТ «Лемківщина» Володимир Бек та інші у своїх виступах відзначили, що якраз 81 рік тому в активній формі здійснювалося масове примусове переселення  корінних українців зі своїх споконвічних земель Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя до радянського союзу. Це стало однією з найтрагічніших сторінок історії нашого народу. Більш як  пів мільйона людей назавжди покинули свою землю, майно, пам’ятники культури, створені віками, могили пращурів, близьких і рідних, тисячі з яких безвинно поклали свої голови під час жорстких переселенських акцій. Умови переїзду були жахливими. На підготовку в дорогу родині надавали обмежений час, а від дому до залізниці супроводжували військовим конвоєм. Хто мав  коней, той склав собі що міг на віз і поїхав на станцію. Хто не мав коней – брав клунки на плечі, дітей, корову на шнурок і чвалав на станцію пішки, залишивши все в хаті, у стайні, на полі. Назад дороги не було.  А на їхніх покинутих обійстях вже порядкували інші «господарі». Вони ловили  худобу, птицю, перебирали залишені речі. 

До відправки поїзда на залізничних станціях люди часто  перебували по кілька тижнів просто неба, без належних санітарних умов, харчування та медичної допомоги. Перевозили людей переважно у товарних вагонах, часом в одному вагоні з худобою. Багато старших людей не витримували таких жахливих умов і вмирали в дорозі, а немовлята, що народжувалися, не всі виживали. Насамперед людей масово направляли у південні та центральні райони Східної України. Дорога туди була тривалою, нестерпною і, бувало, тягнулася до двох місяців.  Люди з гірської місцевості не могли прижитися у степових районах  та не могли  сприйняти колгоспне життя і масово втікали у західні  області, де колективізація не була ще запроваджена. Та й тут переселенців чекали невтішні реалії життя. 

На Козівщину  переселилося  911 родин переважно з Лемківщини. А  в Козові осіло понад дві тисячі осіб, де їх на перших порах чекав голод, холод і злидні. Мусили минути роки, поки життя налагодилося, а Козівщина стала для них і їхніх дітей рідним краєм і новою Батьківщиною. 

Понад 80-річна давність тих трагічних подій досі відлунює болем у душах переселенців, яких дедалі стає менше. Уже старше покоління  жертв депортації відійшло у вічність. Але гірку  правду, біль і печаль пронесені крізь роки  вони навічно зберегли в собі і передали нащадкам, аби  пам’ятали коріння свого  роду. 

Іван ДУФЕНЮК 
селище Козова 

 

0

0

0

0

Ви вже відреагували