Мельникам колишніх приватних, а тепер уже колгоспних млинів Стефану Балацькому, Василю Стію і Петру Гладкому заборонили навіть змолоти Бундисам торбинку кукурудзи. Одноосібникам не можна було пасти худобу на громадському пасовищі, природних пагорбах, які не годилися для сільгоспобробітку, збирати у лісі хмиз і траву. 

...А почалося все після різдвяних свят 1949 року, коли до сільського клубу, де раніше був парафіяльний будинок, зганяли людей на збори. Уповноважені з району Марія Гордієнко, Марк Дзісь агітували за створення колгоспу, який зробить селян рівними у правах і заможними. Не всі повірили у щедрі обіцянки. Таким погрожували, мовляв, знаємо, хто з вашої родини служив у дивізії СС «Галичина», а потім утік із німцями на Захід, хто збирав харчі для бандерівців, зрештою, хто сказав щось комусь проти радянської влади. Найбільше боялися колгоспу молоді, тож вербувалися на повоєнну відбудову індустріальних міст України. Подалися до Макіївки на Донбасі і мої батьки. 

Так звану артіль «завʼязали» у березні. На той час до неї не підписали заяв  десятки селян. На них почали тиснути непосильними планами здачі державі сільгосппродукції – контингентом. Доводилося продавати на міському базарі останню курку і купувати масло, яке відразу несли до приймального пункту. За невиконання плану могли взяти у господаря корову на кілька днів, поки не погасить борг. 

Опиратися обставинам ставало дедалі важче. Вистояли тільки Бундиси – перші, й останні у селі одноосібники, проживши бідно, але чесно й гордо. 

Навесні копали присадибну ділянку лопатами, а восени звозили урожай до стодоли деревʼяними тачками і тічкою, як називали двоколісний возик. Тримали одну корову, яку годували взимку кукурудзянкою. 

1965 року селяни почали отримувати по 12 карбованців пенсії. Михайлові і Філомені не дали, бо не працювали в колгоспі. Дочка Тереза зверталася в різні інстації на захист батьків. Але безуспішно. Дехто радив Терезі йти в ланку чи на ферму, аби хоч собі заробити на пенсію, але вона принципово не захотіла. Її єдина дочка Ярослава після закінчення з відзнакою Бучацького радгоспу-технікуму не могла знайти роботи за фахом. Посаду зоотехніка їй запропонував аж за незалежної України земляк, голова селянської спілки «Золота Липа» Ярослав Королевич. 

Господарство незабаром розпалося, і жінка отримала як борг за нараховану зарплату коня з возом і барана. Терезі Бундис замість пенсії призначили соціальну допомогу. Частки за розпайовану землю не отримала, хоч її батьки віддали задарма колгоспові, ніколи не будучи його членами, два гектари поля. А якось норовистий кінь смертельно вдарив жінку в груди. 

Нині про колгосп свідчать тільки руїни від виробничих приміщень. Може, як тепер дехто каже, і не варто було розбирати типову ферму, ремонтну майстерню, гаражі, а зберегти й  використати в інших умовах. Очевидно, тут зіграв свою роль страх перед поверненням минулого, яке у згадці старшого покоління залишило сумні враження, як і вже порожні хата та город моїх сусідів. 

Євген КИФОР, 
ветеран української журналістики, 
уродженець с. Маркова на Монастирищині 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували