Гостинець ніби удвоє став більшим, ніби йому хто дочепив. Вона давно не ходила пішки – Віталик щонеділі довозив її аж до дзвіниці і звідти ж забирав. А тепер знову поїхав на фронт, повіз продукти, то самій пішим ходом треба добиратися. А який то вже хід? І ставала по дорозі, щоб віддихатися, і на лавочку біля магазину сідала, а дійти ніяк не могла.  

Вступила у церкву, як священник уже царські ворота відкривав, вважай, запізнилася. Глянула – усі лавки  зайняті, тільки на першій сидить якась жіночка з дитиною. Коли пришкандибала ближче, то побачила, що то Оксана Матвійова. Матвій – то її дід, він ще колись приходив свататися до Мільки. Але вона відмовила, бо вибрала Дмитра і прожила з ним ціле життя не зугірше, ніж інші люди. Має за що Богу дякувати. Виростили з чоловіком четверо дітей. Правда, всі тепер, крім Мирона, порозліталися по світу. А й справді порозліталися, бо там, де вони тепер живуть, самольотом треба летіти. Наймолодший  Іван, коли приїжджав на похорон тата, то казав:   

– Мамо, я Вас заберу з собою, то побачите на старість американське життя. 

А нашо їй та Америка? Має тут свою хату, свій город, своїх людей, свою церкву.  

При згадці про церкву Мілька стрепенулася: вона ж зараз на відправі, а думає хтозна про що. Але то всьо через її глухоту. Вона бачить, як священник кадить, як люди хрестяться, але нічого не чує. Іноді долинають якісь звуки, але то ненадовго. А так в голові – тиша, як ранньої години на цвинтарі. Тож Мілька, яка має зазвичай своє місце на третій лаві, дивиться на людей, щоби знати, коли перехреститися чи коли встати. Тепер, коли літа наблизилися до дев’ятого десятку, вона переважно сидить у церкві, стає тільки на «Іже херувими», «Вірую» і «Отче наш». А нині шось довго першого вставання нема. Бо Оксана справно чує, але ще сидить. Мільки зітхнула: добре тій молодичці. Здорова, чує добре, має файного господаря і маленького синочка. Мілька знову зітхнула: якби стала тоді Оксана їхньою невісткою, то вона була би вже прабабусею. Довго до неї Віталик ходив, але чогось та  дівчина його не захотіла. Може, то кара їй, Мільці, за Матвія? А Віталик, хоч і гарну жіночку собі взяв, але шо з того – живуть уже сім літ, а дітей нема. Вірця вже і лікувалася, і по курортах їздила – ніщо не помагає. А це Оксанине хлоп’ятко і справді гарне з виду. Чемно сидить, ручки, як на парті поскладало, і делікатне таке на виду, як його мама. 

Оксана сиділа як на голках. Вона щиро заздрила Мільці. Як їй добре: вона може бути біля Віталика, дбати про нього, казати, як його любить. Біля баби Мільки Оксані було маркотно. Все здавалося, що стара про все знає. Ні, ні від кого вона не могла щось почути, бо Оксана свою таємницю ховала під сімома замками. Де таке видано – мати чоловіка, дитину, а любити чужого? Хоча який Віталик чужий? П’ять років зустрічалися, ще зі школи. І якби вона тоді не вступила у педагогічний, були б і нині разом. А розлука зробила своє. А чи розлука, чи її дурний розум? Усе почалося ще з того, що Надька, її давня подруга, яка заздрила її вступу, почала їй надзвонювати.  

– Ксенька, поки ти там науку гризеш, твій Віталик Юльку додому з клубу водить. Так що вибирай, що для тебе дорожче.  
Після таких дзвінків Оксана приїхала додому сердита як оса. Вирішила його провчити. Коли після кіна Віталик проводжав її додому, вона сказала, що завтра мусить їхати скоріше, бо однокурсник Аркадій запросив її на відкриття нового ресторану. Його батько – суддя, а мама взагалі в мерії працює. Аркадій хоче познайомити її зі своїми батьками.  

– Для чого ти мені це все говориш? – аж зупинився Віталик.  

– Та от, хотіла попросити твоєї поради. Може, мені справді за нього заміж вийти? – кокетливо махнувши довгим хвилястим волоссям, пройшла уперед Оксана, знаючи, що хлопець піде за нею крок у крок.  

Але той не пішов. Так і залишився стояти, наче вкопаний. Тільки коли вона дійшла до своєї хвіртки, крикнув їй услід:  

– А знаєш, я тут подумав, виходь за нього. Для тебе це справді блискуча партія. 

Коли Оксана приїхала наступної суботи додому з твердим наміром помиритися, то виявилося, що миритися вже нема з ким. Сказали,  що Віталик поїхав кудись на заробітки. Через три місяці він повернувся вже не сам, виявилося, що там одружився.  

Оксана через рік теж вийшла заміж. Але не за Аркадія, який, правду кажучи, ніколи особливої уваги на неї не звертав, а за хлопця із сусіднього села. Але, як з’ясувалося, заміжжя не врятувало її від почуття, яке ніяк не хотіло вмирати у її серці. Вже після народження Матвійка стало ніби трохи легше, бо весь вільний час був зайнятий синочком. Але, зустрічаючи на дорозі Віталика, вона щоразу паленіла, як ружа, і не могла нічого з тим вдіятити. Знала, що то великий гріх, але скільки би розум не твердив, що цього робити не можна, серце не слухалося. Втішало тільки одне: її любов нікому, крім неї самої не спричиняє зла. З Віталиком вони ні разу,  відтоді як попрощалися біля хвіртки, не розмовляли. Своєму чоловікові вона була вірна. А от те, що творилося в її душі – то тільки її страждання, на яке вона заслужила. Оксана мимоволі погладила синочка по голівці. Ох, Віталику, Віталику. Був би ти моїм чоловіком, я би народила тобі п’ять або шість ось таких гарних діток і ти би любив їх так, як і мене.  

Почувши гірке зітхання мами, син повернув голівку і раптом голосно зашептав: – Мамусю, всі люди вже стоять. Тільки ви з бабою сидите.  

Оксана наче прокинулася з глибокого сну. Зіскочила з місця, ще й бабі Мільці помогла підвестися. Матвійко теж став біля неї. Він був гордий за себе і щасливий, що поміг мамі. Груди йому аж розпирало від того, що він такий дорослий і вже може потурбуватися про неї. І зразу згадав слова татуся: 

 
– Ми, Матвійку, чоловіки, тому мусимо дбати про нашу маму. Бо вона у нас – одна. 

Валентина ЖДАН 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували