Звучить просто, правда? Але насправді – зовсім ні. Бо, скажу чесно, в моєму віці все здається причиною для нарікання: то коліна тріщать, то кава вже не та, то сусід знову слухає якусь «мелодію з космосу»… І ще ці молоді – весь час у телефонах, наче світу навколо не існує! 

Але я себе зупиняю. Кажу собі: «Не перетворюйся на буркотливу бабусю». Дивлюсь у вікно й шукаю щось гарне. Квітка, що розкривається. Дитя, яке щиро сміється. Навіть листоноша, що завжди запізнюється… Раніше мене це дратувало. А тепер думаю: «Добре, що взагалі приходить». 

Бо, зрештою – для чого всі ті скарги? Усе минає. І ми – теж. Іноді я вже на межі – готова невдоволено буркотіти, як-от, коли пекар дає решту не ту. Але замість того, щоб надутися, я жартую: «О, тепер я відчуваю себе багатшою». Він сміється – і я теж. 

Бути літньою – непросто. Тіло вже не слухається, а душа все ще хоче танцювати. Але я не дозволю цьому зробити мене злою. 

Я не хочу, щоби казали мені услід: «Он іде бабця, що вічно бурчить». Я хочу, щоб говорили: «Он іде бабуся, яка завжди усміхається». 

Ось так я щодня тренуюсь – не буркотіти, сміятись із дрібниць, і пам’ятати, що життя – навіть у зморшках – це подарунок. Бо навіть, коли квіти в’януть – вони знову можуть зацвісти. 

А я? Я стараюся бути… соняшником. Ну що, посміхнувся? Бо я сьогодні – змогла. 

Із мережі Інтернет 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували