Чим тільки жінка не цікавиться, все оживає в її руках. Побачила у соцмережах ляльки-мотанки – захотіла і зробила такі, що, здається, займалася цим ремеслом усе життя. Закохалася в українські силянки – і ось уже готові прикраси. А що вже говорити про вишивку! 

Побувавши у Копичинцях, я завітала до бібліотеки, де ближче познайомилася з Оксаною Тадеївною і почула чимало цікавих фактів про життя мисткині. 

– Родом я з маленького села Жабинці, що на Гусятинщині, – розповідає Оксана Тадеївна. – Батьки отримали гарну пропозицію роботи і переїхали в Копичинці, коли мені було заледве чотири роки. Відтоді я тут і мешкаю. Закінчила місцеву школу №1. Спершу здобула освіту продавчині. Однак роботи за фахом не було. Тим часом з’явилося вакантне місце у бібліотеці, тож без вагань влаштувалася на роботу. 

Оксана Тадеївна розповідає, що любить книги змалечку – каже, це передалося їй «із молоком матері». Так у 1993 році вона стала працювати бібліотекаркою, водночас заочно вступила на навчання, аби офіційно опанувати спеціальність і здобути диплом. 

У 2010 році обійняла посаду завідувачки бібліотеки, а в 2019-му, пройшовши відповідний конкурс, стала директоркою, відповідальною за всі бібліотеки громади. 

– Загалом у нашій Копичинецькій громаді – шість сільських бібліотек-філій і дві міські. Наш книжковий фонд великий – понад 58 тисяч книг. Найдавнішою нашою книгою є «Кобзар» 1954 року, подарований українцями з Канади. Ми надзвичайно цінуємо цей скарб  часто є окрасою наших виставок, – додає жінка. 

Оксана Тадеївна щиро вдячна долі за можливість працювати у бібліотеці, адже не уявляє свого життя без книг, читальної зали та тієї неповторної магії, що панує у бібліотечних стінах. Вона, попри любов до класики, постійно тримає руку на пульсі часу: цікавиться новинками, моніторить соцмережі, вивчає смаки сучасних читачів. Часто купує книги й після прочитання дарує їх бібліотеці. 

У Копичинцях бібліотека – улюблене місце для громади. Тут не лише читають книги, а й беруть участь у майстер-класах, відвідують виставки, знайомляться з письменниками, чим зацікавлюють і молодь. Працівники організовують фотозони у місті, а вдячні читачі – серед них і відомі люди – дарують цінні подарунки. Чого лише варті чудові картини знаного художника Омеляна Петровича Фейла, які прикрашають стіни та виставкові зали! 

– У бібліотеці навчаються виготовляти ляльки-мотанки, плести силянки, вишивати, розписувати писанки, вивчати фольклор і стародавню культуру. Усе це – у веселій, дружній атмосфері, часто під українську пісню, – розповідає Оксана Тадеївна. – Ми з моїми дівчатами робимо все, щоб зацікавити людей. Бо якщо просто сидіти й чекати, що хтось прийде, – діла не буде. 

Оксана Тадеївна – не просто бібліотекарка, а справжня мисткиня, яка будь-яку справу перетворює на мистецтво. 

– Десь півтора року тому я побачила у соцмережах групу «Скажи матрьошці ні». Долучилася і почала стежити за майстринями, які популяризували українську культуру. Уже за кілька днів я спробувала виготовити власну ляльку-мотанку. Використовую лише натуральні тканини – льон, бавовну. Загалом зробила майже два десятки ляльок, які придбали для приватних колекцій в Україні та за кордоном. До речі, вишивка на ляльках – також моя, – каже майстриня. 

Вишивка – окрема любов Оксани Тадеївни. Якщо мотанками та бісероплетінням вона займається понад рік, то вишиває вже понад десять років. На її рахунку п’ять власних сорочок, дві – для мами, чотири – для сина і одну – для чоловіка. А ще вона захопилася старовинними прикрасами – силянками, яких у її колекції безліч. 

– Надихає все: виставки, які ми організовуємо до свят (найулюбленіша — до Дня вишиванки), популяризація культури, а також можливість продавати свої вироби на благодійних ярмарках і передавати виручені кошти на ЗСУ, – ділиться пані Оксана. 

Тема допомоги армії для неї надзвичайно особиста. Торік лави ЗСУ поповнив її чоловік Роман. 

– Він пішов добровольцем, не чекаючи на повістку. Зранку, нічого мені не сказавши, сам прийшов у військкомат. Після навчань у Франції нині захищає Україну на важкому Покровському напрямку. А я щоночі молюся Богу за його життя. Коли тривожно на серці або довго немає звісток від чоловіка – рятуюся мистецтвом, – зізнається жінка. 

Щиро дякуємо пані Оксані за цікаву розповідь! Бажаємо натхнення, нових звершень і – найголовніше – якнайшвидшої перемоги. Нехай усі наші захисники повертаються додому живими і здоровими, щоби разом будувати вільну Україну під мирним небом. 

Зоряна ДЕРКАЧ 

 

0

0

0

0

Ви вже відреагували