Звісно, згадуємо Україну, нашу газетярську роботу на початках цього століття у тижневику «Президентський вісник», спільних друзів. Споглядаючи фасади старих будинків довкола площі, раптом ловлю себе на думці, що вони чимось схожі на давню забудову моєї рідної Теребовлі чи сусіднього Бучача. Кажу про це своєму співбесіднику Олесеві Ільченку, письменнику і художнику, і чую у відповідь: «Ми на Вкраїні хворі Україною, на Україні в пошуках її». То з поетичної глибини Миколи Вінграновського, з його геніального вірша «Остання сповідь Северина Наливайка під бубнами на Солониці 1596-го». Так, «ми хворі Україною». І на чужині також. 

 Олесь Ільченко – корінний киянин. І постійно живе із сімʼєю у Швейцарії з 2011 року. Так склалися обставини, що його дружину, яка працює в американській компанії, перевели на роботу в європейський офіс. 

– Минуло майже чотирнадцять років відтоді, як ти, Олесю, з родиною перебрався у Швейцарію. Мабуть, достатньо часу, щоб почуватися тут уже не гостем? 

– Принаймні, щоби вивчити країну, зрозуміти місцевих жителів – цілком достатньо. 

– Отже, пристосувався, прижився… 

– Так, якоїсь різкої відчуженості не відчуваю. Швейцарія дуже зручна для життя. Тут усе створене і працює так, щоб людина менше відчувала щоденні незручності. Хоча країна дуже дорога для проживання. 

– Це закономірно: все якісне недешево коштує... 

– Але й зарплати тут найвищі в Європі. 

– Наскільки знаю, ти – автор майже сорока поетичних і прозових книг… 

– Останнього дня лютого вийшла у Києві моя тридцять сьома – «Просто неба», під обкладинкою якої зібрані поезії, народжені побаченим і пережитим  упродовж останніх років.  

Довідково. Олесь Ільченко народився 1957 року в Києві. Закінчив Київський педагогічний університет ім. М. Драгоманова і Літературний інститут у москві. Автор низки поетичних збірок, романів. Його книги побачили світ в англійському та сербському перекладах у Лондоні та Бєлграді. А поезії – у США, Литві, Німеччині... Як художник-абстракціоніст мав персональну виставку в Берні в 2022 році та брав участь у престижному вернісажі в Базелі. Роман «Місто з химерами» – переможець конкурсу журналу «Кореспондент», визнаний «Найкращою українською книгою року-2010». Цей роман, а також «Порт Житана» – фіналісти конкурсів ВВС. 

– Ти начебто передбачив моє наступне запитання. Йдеться про відлуння війни в Європі, про масовий потік біженців з України. Є вони і в кантоні Женева. Очевидно, вже з ними неодноразово спілкувався, знаєш їх проблеми. Чи не зʼявляється бажання взятися за цю тему? 

–  Ми по-своєму з нею стикаємося. Я постійно підтримую контакти зі своїми друзями й знайомими в Україні. І в Києві кілька разів бував під час війни. Відчув на собі оті нічні тривоги, коли ворожі ракети й безпілотники зʼявляються у небі, несучи смерть і руйнування. Та й тут приймали людей, які втікали з дітьми від воєнних жахів. Доводилося ділитися своєю одежею, або все це купувати. Одне слово, допомагали, як могли. 
Водночас налагодили з Україною логістичний канал, яким регулярно відправляємо бусиками гуманітарну допомогу. Окрім того, наша сім’я щомісяця переказує певні грошові суми на потреби ЗСУ. А з неприватних ініціатив хочу відзначити відкриття української школи в Женеві навесні 2022 року. З вересня того ж року вона має повноцінне шкільне приміщення. Зроблено це для українських дітей, які масово прибували сюди з матерями і бабусями. 

– То недільна школа? 

– Не зовсім, бо заняття відбуваються двічі на тиждень: у середу і суботу. Діти отримують знання з таких предметів як українська мова, література, історія, культура. Усе те, що ідентифікує і вирізняє нас серед інших народів, робить українцями. До школи записалося майже три сотні дітей, з якими працюють чотирнадцять професійних українських педагогів. 

– Наскільки відомо, ти також долучився до цієї благородної справи? 

– Авжеж, свого часу я закінчив педагогічний інститут. Разом із пані Лесею Ніколаєвою та іншими жінками з асоціації «Українки Швейцарії», ініціаторками створення української школи, я стояв біля її витоків. У школі викладаю українську літературу. Водночас організовую зустрічі відомих людей із вихованцями школи та їх батьками. Доволі безпосереднім і цікавим вийшло спілкування з відомою українською письменницею Оксаною Забужко, з чудовою поеткою і перекладачкою Галиною Петросаняк. Багато повчального про життя у мистецтві довідалися наші школярі від старійшини української діаспори в Женеві, відомої малярки Зої Лісовської… 

– Українська школа виживає завдяки підтримці  спонсорів? 

– Ні, її роботу повністю фінансує кантональна і міська влада. Але не відмовляємось і від добровільних пожертв батьків.  
Принагідно зауважу, що в Женеві працює дванадцять(!) російських шкіл. Це ж які гроші треба вкладати?! А ми дивуємося, чому так розповзається світом «рускій мір»? Бо москалі мов таргани лізуть у кожну шпарину. 

– Михайло Драгоманов, Євген Коновалець, Богдан Гаврилишин – ось далеко неповний перелік відомих українців, імена яких тісно повʼязані із Женевою. А як нині виглядає українська громада в європейській столиці ООН? 

– Ти, очевидно, звернув увагу на масову протестну ходу містом з нагоди третьої річниці повномасштабного вторгнення рашистів у нашу країну. У ній, незважаючи на дощову погоду, взяло участь понад тисячу протестувальників. А одним з її організаторів уже традиційно виступило Українське товариство Швейцарії, яке діє майже вісімдесят років. Українська громада Женеви завжди вирізнялася своєю активністю. А останніми роками, коли тут знайшли тимчасовий притулок сотні наших земляків, робота особливо пожвавилася. Знайомий дипломат якось напівжартома, з відчутними нотками задоволення, сказав мені після масових маніфестацій наших земляків: «І де тут набралося стільки українців? Коли я приїхав сюди працювати у 1992 році, то ми поміщалися за одним столом». Уже третій рік активно діє греко-католицька церква, де два рази на місяць відправляє Службу Божу отець Святослав, який багато допомагає нашій громаді і словом, і ділом. Значну роботу проводить асоціація «Українки Швейцарії». Тепер українці в Женеві мають два хори, танцювальний колектив. За допомогою міжнародних спонсорів вдалося організувати бібліотеку. Працюють різні курси, зокрема, з вивчення французької й англійської мов, проводять тренінги для переміщених осіб, надають юридичні консультації… Словом, українська Женева дедалі голосніше і виразніше заявляє про себе. 

– Знаю, що ти перекладаєш із французької, зокрема, поезії Філіпа Жакоте. А які твої твори можна прочитати у французькому перекладі? 

– Деякі вірші перекладені. До видання окремої книжки, як у нас кажуть, ще не доробився. Понад два роки тісно співпрацював із почесним професором «Могилянки», відомим славістом Жоржем Ніва. Його дуже зацікавила творчість Василя Стуса і він взявся перекладати нашого геніального поета. Отож йому знадобилася людина, яка могла би бути його провідником у світ української мови і поезії. І для цієї творчої ролі професор Ніва вибрав мене. Ми перекладали не лише поезію Стуса, але і його статті, щоденники, листи… Щоб франкомовний читач мав змогу пізнати нашого неймовірного поета. Невдовзі ця солідна книга побачить світ. 

– У тебе є книга, повʼязана із секретами приготування традиційних українських київських страв – «Чікен Київ». А що сам любиш запропонувати рідним і друзям? 

– Я справді дуже люблю готувати. Дружина навіть жартує: «Навіщо нам ходити в ресторан, коли твої страви смачніші». Моя кухня своєрідна, я б її назвав міксом.  

– Олесю, а як у твоїй творчій натурі уживаються письменництво і малярство? Не конкурують?        

         
– Радше доповнюють одне одного. Бо якщо в поезії шукаєш виразне слово, інтонацію чи провокативний сюжет, то на полотні – привабливий, несподіваний, складний колір, парадоксальну або міцну композицію. Звісно, література забирає у мене більше часу і тут у мене більше творчих здобутків. Але після художніх виставок у Берні та Базелі кілька осіб придбали мої картини і тепер вони зберігаються у приватних колекціях у Європі та США.  

Розмовляв Володимир КРАСНОДЕМСЬКИЙ, 
спеціальний кореспондент  газети «Сільський господар» у Швейцарії 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували