«Розп’ято нас між Заходом і Сходом, 
          Що не орел – печінку нам довбе» 
                                                 Ліна Костенко 

Оманлива мрія 

У 1923 році подружжя Мартин і Христина Андрощуки запалилися думкою звити сімейне гніздечко та знайти гідну роботу за межами польського панування. Привабила молодят пропозиція родича, жителя окупованого радянською росією міста Проскурів (нині Хмельницький), переселитися туди. Вдало перейшовши через польський кордон на річці Збруч, Андрощуки одразу ж потрапили в лещата чекістів. Довгі виснажливі допити завершилися судом, і, як «шпигунів буржуазної Польщі», їх відправили на 10 років у спецпоселення в уральський нижній тагіл. 

Молоде подружжя жило в холодному дерев’яному бараці, щодня тяжко працювали на заводі, без права переписки з рідними. Довгими зимовими вечорами молодята гірко каялися за свої необдумані вчинки, стиха нарікали на безправ’я, гріючись думками-спогадами минулих літ, згадуючи своїх далеких рідних.

 
Лише у 1936 році їм дозволили листуватися. І полинули у село листи, у яких Христина в розпачі писала сестрі Глікерії, що «аж серце розболілося, так хочеться побачити вас…». Оповита смутком за рідним домом,  розчарована жінка виливала свій біль і гіркоту в листах: «у вас, мабуть, тепло і весною пахне…». Тож визріла наївна думка звернутися для захисту їх, польських громадян, у посольство Польщі. Відчайдушні Андрощуки, ризикуючи життям, поїхали в москву. Не дійшовши до воріт іноземного представництва, були затримані працівниками нквс і заарештовані. З шукачами справедливості вдруге не панькалися. Постановою «трійки» при колегії нквс 5 листопада 1937 року Мартина та Христину Андрощуків засуджують до розстрілу. Виконали цей вирок 16 листопада того ж року у місті свердловськ (нині єкатеринбург). Про  трагічну загибель 34-річного Мартина і 30-річної Христини родичі дізналися лише після їх реабілітації у 1989 році. Тіла репресованих покояться десь у невідомих, чужих сибірських землях. 

Принада 

Здавалося, тоді Сидір мав усе для спокійного селянського життя: добру, працьовиту із заможної родини дружину Варвару, розумних, здібних дочку Фросину та сина Іллю, великий окраєць врожайного поля, стайню, заповнену худобою, молотарку. Проте, невгамовну чоловічу душу гризла, мучила образа за насильницькі дії окупаційної влади. 

Поведінка селянина насторожувала поліцію, частішали погрози. Дратувало владу ще й те, що його батько, Микита Гнатович, змінив сімейне прізвище Заклоцький на старослов’янське – Гродський, а сестра Фросина за часів Центральної ради УНР встигла опанувати вчительську освіту в українському закладі, згодом присвятивши життя рідномовній освіті. 

Де б не бував Сидір Гродський, всюди його переслідувала думка перейти кордон і «знайти правду» в совєтській частині України. Після довгих роздумів принадна мета погнала його назустріч своїй долі у середині 20-х років минулого століття. Самотній чоловік, перетнувши межі двох ворогуючих країн, опиняється у тодішній столиці урср Харкові. 

Невідомо як поводирем дальшого життя Сидора Гродського став один із впливових чиновників у раді народних комісарів, колишній командувач Південно-західного фронту за влади Центральної Ради, палкий прихильник і організатор українізації армії та мистецтва Данило Кудря. І волелюбний борсуківлянин поринув у бурхливе суспільно-політичне життя. 

Здобувши середню освіту, від природи розумного, здібного Сидора Микитовича призначають директором місцевої взуттєвої фабрики і, маючи налагоджені зв’язки з владними структурами, відвідує рідне село Борсуки, з якого у 30-х роках намагався забрати у Харків свою сім’ю. Дружина відмовилася, а дочка на той час вже була заміжня. Лише син Ілля згодився. 

Тоді починалися сталінські репресії, перемелюючи тисячі людських життів. У 1935 арештовують Данила Кудрю за нібито приналежність до націоналістичних  організацій та «шкоду сільському господарству» і присуджують десять років таборів, а в 1950 році – спецпоселення в Казахстан. У 1956 році всі вироки були скасовані. 

Караюча рука чекістів добралася й до Гродського. За статтями КК урср «зрада батьківщини і нанесення шкоди суверенітету держави» 6 жовтня 1937 року його арештовують і «трійка» виносить вердикт – розстріл. В грудні того ж року вирок був виконаний. Реабілітували в лютому 1959-го. 
Дружина Варвара Власівна до кінця свого життя залишалася сама. Дочка Фросина з чоловіком проживали окремо. Сина Іллю обминула репресивна машина, і він зміг після закінчення політехнічного інституту стати провідним спеціалістом в енергетиці. 

Чужа земля 

Після смерті матері Климу в сім’ї вітчима Мелітона Басюка стало у великій сімʼї сутужно. Парубок любив землю, хліборобську працю. Але де ж було взяти землі сироті, коли в родині її мізер. Хлопець днями й ночами  марив стати господарем на хоча б кількох десятинах. Прислухався у натовпі чоловіків до стишених розмов про революцію в росії, де  нібито роздають поміщицькі землі селянам. Це паморочило юначу голову кілька років поспіль. Внутрішній голос кликав, надив у північну країну. Клим відважився перейти польсько-радянський кордон і через сотні кілометрів знайти пристанище в одному із південних сіл України. Працьовитий, наполегливий селянин отримав кілька десятин землі. Завів худобу, у новозбудовану хату привів дружину. Радів мов дитя, від зорі до зорі працюючи в полі. 

Кампанія розкуркулення і колективізації не обминула і його. За один день заможний Клим став злидарем, втратив усе, виплекане власними мозолястими руками, потом і кров’ю. Згаслими очима, розпачливо і ніби знічев’я глянувши на спустошене подвір’я і самотню криницю, без вагань кинувся в її студену воду… Про це розповів родичам син Клима, коли приїжджав на татову батьківщину.  

Сидір Гродський і Клим, пасинок Мелітона Басюка, спочивають в українській землі, і нинішнє покоління українців мужньо боронить її від збройної навали москалів. Але реалізувати свої злі наміри їм не вдасться, бо народ не той. 

Григорій ВОЛЯНЮК 
с. Борсуки на  Лановеччині 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували