Але повернемося далеченько назад у плині часу. Розбудова Руси-України сягає княжих літ. І для ординців землі наші були на подобі поживи для голодного, чи води – для спраглого. Два різних світи: одні хочуть у своїй хаті хазяйнувати, інші – вас і створене вами собі присвоїти. Та чи такими вже «волеборцями» були ми тоді? Одні місто Кия розбудовували, а інші – ворога накликали, брами гостинно їм відчиняли. Володимир Мономах послання про єдність дітям своїм зоставив, а ті подробили поміж собою на осколки велику державу, бо кожен хотів князем бути.  

А потім гетьман Богдан знову підняв людей на борню за волю, та в час складного вибору ніхто не допоміг йому ані порадою, ані переконанням. То й стала Переяславська рада закайданенням волі. А далі «чорна рада», козаки в польській армії воювали супроти козаків у москальській. «Самі себе звоювали», – писав Іван Мазепа, якого теж підставили свої ж перед самою Полтавською битвою. Бо велика частина козаків так і не доїхала до місця бою – якось не гоже супроти сусідів йти, свої ж вони… І стала лінія захисту решетом дірявим. Якими досі ми були б, якби не «свої воріженьки»? Але історія не визнає слово «якби». 

Плакала земля наша у кріпацтві, у поневоленні чужинцями, стрепенулася від Шевченкового слова, забилася в потрясінні бунтів і повстань, але всі вони розрізнені та ще й часто суперечливі поміж собою виявилися.  

А розколи поміж східними думками Винниченка і західними закликами Петлюри? Коли гетьмана Скоропадського усунули від влади ті, які повірили популістам, що із більшовиками можна домовитися, то внаслідок того, через три роки і державу українську втратили і розстріляне відродження та голодомор привели на свої землі отчі. 

Далі повтор на повторі. Розкол поміж бандерівцями й мельниківцями – як же був він на руку сталінським посіпакам. А чи не став ще одним ударом у серце України розділ чорноволівського Руху (як і досі не розкрита його смерть).  

А те, чим наповнені стали голови із телезомбованих ящиків про віртуального і такого «правильного» Голобородька. Сміялися ми всі з вами із того весельчака. Для більшості населення спрацював римський заклик давати «хліба та видовищ!» То ж хочу, врешті-решт, вияснити, хто ж ми є насправді: «діти козацького роду» чи «перекотиполе без роду-племені»?  

Чи суджено нам стати одним народом і з’єднатися у національну твердиню чи й надалі будемо роздроблені, пересварені, готові сусіда в ложці води втопити,  готові продати честь і совість свою за чергову мізерну вигоду. Звичайно, скажете – показати виразки та рани ще не означає їх лікувати.  

…Діти пізнають світ не з онлайн уроків, а від молитви матері, від батьківської справедливості. Довкола всі дорікають на молоде покоління – розпусне, байдуже, несвідоме. Не туди дивитеся, шановні! Виховайте спочатку українця у собі, виплекайте з материнським молоком у колі родини дітей і внуків своїх, навчіть їх мови рідної, відкрийте їм світ власного роду, історії народу.

 
І це потрібно було робити ще вчора, а то й позавчора. І нині зостався чи не єдиний шанс, який дає Господь, бо завтра Він подумає: «Якщо вам самим Україна не потрібна, тоді навіщо я трачу час і сили? Живіть, як умієте. Я вам завше давав свободу для мудрого вибору. Вибирайте». 

Так що ж для правильного рішення потрібно робити? Передусім – оцінити, що маєш, розуміти, що хочеш і знати, як цього досягнути. Лише наділений мудрістю народ здатний робити правильний вибір. А мудрість потрібно здобувати розумом, серцем і вірою! Не вдоволенням власних забаганок, а постати одним фронтом супроти ворогів ззовні та мати сміливість сказати ворогові, що всередині сіє смуту, хто він і де його місце.  

Очищення влади нині вкрай необхідне, але не шляхом громадянської колотнечі (це вже Україна проходила), а цивілізованим і справедливим відстороненням від керма тих, хто своїми нечестивими діями спричинив шкоду чи призвів до ускладнень, проблем чи трагічних наслідків. Для того і є вибори. 

 
Лише сліпий або ненависник свого народу не бачить справжньої чи награної любові до України. І ще на одне хочу звернути нашу увагу. Ми надто багато толеруємо – тих не чіпай, тим не роби зауваги, тих теж треба поважати... Батьки так заглиблені у фейсбучні перепалки, що не помічають, куди їх дітей веде течія спокус і спотворень духу. А не мине й кілька років, як ці ненавчені родинної гармонії діти починають ставити умови та керувати безпорадними мамою і татом. 

Хочу поцікавитися: а вам відома особисто ваша генетична спадщина. Чи знаєте, ким були ваші прародичі, яким духом і якими талантами були наділені від Бога? Адже це визначена для вас, а потім і для дітей ваших дорога найкращої реалізації особистості. 

 
Горе-керманичі повинні зрозуміти, хто у хаті господар. Україна стане могутньою тоді, коли кожен, поклавши руку на серце, щиро змовить: «Я син чи дочка України. Вона – моя матір. Я дякую Богові, що народився на цій землі, яку захищатиму, плекатиму і засіватиму в неї зернини злагоди, любові та добра. Берегтиму все пов’язане із її долею – звичаї, традиції, мову, культуру, пісню, обряди, бо це моє». І тоді не пересварене населення і не перекотиполе, а єдиний народ постане могутньою силою. І тоді різна нечисть тікатиме пріч із священної землі нашої у свої чужинські нори. І врешті, про Україну мовитимуть не як про повію чи одвічну страждальницю, а як про могутню і справедливу країну, яку створив спільністю прагнень і звершень мудрий і всіма шанований народ.  

Олег ГЕРМАН,  
заслужений діяч мистецтв України 

 

0

0

0

0

Ви вже відреагували