– Тільки спробуй – до кінця життя більше з тобою не говоритиму.  

Але коли Лесик привів додому свою дівчину і сказав, що вона буде жити з ними, бо вони вже занесли заяву в РАГС, мамину «німоту» як рукою зняло.  

– Ну що ж, синочку. Ти вже дорослий. Живи як знаєш. Тільки затям собі, що на твоє весілля я ні копійки не дам. Якщо ти такий дорослий і мудрий, то викручуйся сам.  

І Лесик викрутився: весілля справляли Наталині батьки у їхньому Богом і владою забутому селі. Ганна Дмитрівна сиділа на тому весіллі, як генеральша – і не підступиш. Їй усе тут не подобалося – і аж надто легкі у спілкуванні люди, і аж надто важка для її організму їжа. Було настільки нудно, що їй дико захотілося додому, у свою теплу квартиру, де немає цього гамору і чужих людей із задоволеними пиками.  Уже зібралася викликати собі таксі із Тернополя, як на середину спортзалу (а де ще у такому селі можна справити весілля, як не в школі?) вийшов тато молодої і попросив хвилину уваги.  

– Шановні Олексію і Наталю, – звернувся він до молодят. – Вас із далекої Португалії вітає дядько Роман, мій найкращий друг і твій, Наталю, хресний. Він, на жаль, не зміг приїхати на весілля своєї похресниці через сімейні обставини. Але щиро здоровить молодих і висилає їм гроші на весільну подорож. Запрошує до себе у гості і каже, що повезе вас до океану і організує якнайкращий відпочинок. 

Гості радісно зааплодували, а староста вуйко Василь навіть запропонував заспівати такому щедрому хресному «Многії літа». 

Правда, у подорож молода пара так і не поїхала. Повернувшись до Тернополя, Наталя змушена була спочатку вийти на роботу, щоб відробити заміну, і вже потім піти у відпустку. Коли ж нарешті вирішила зайнятися квитками, то, відкривши шкатулку, в якій зберігалися гроші з весілля, аж зойкнула: та була абсолютно порожня. Насилу дочекалася чоловіка з роботи, але він, дізнавшись, у чому причина такого кіпішу, тільки здвигнув плечима:  

– Тих грошей більше нема. Я їх програв у покер. А якби виграв, мали би гроші на «крузак». Але не переживай: усе поверну, як виграю. Так що поїдемо пізніше.  

Наталя знеможено впала на стілець, обхопила голову руками і розридалася. На шум до їхньої кімнати зайшла господиня дому і, вияснивши, у чому причина істерики невістки, зневажливо сипонула їй у вічі:  

– А ти що собі, голубонько, думала, що заміжжя – це мед? Ні, дорогенька, це також випробування. Перше, ніж вискакувати заміж, ти мала би розпитати, чим цікавиться твій чоловік. І тоді би знала, що у нього залежність. Так, він давно грає у карти. До цього часу я його спонсорувала. А тепер, дитинцю, твоя черга. 

Те спонсорство виявилося аж надто обтяжливим для Наталі. Чоловікових грошей вона в очі не бачила, навіть не знала, скільки він заробляє – усе програвав у карти. Вона і просила, і плакала, і сварилася – але нічого не допомагало. А ще й свекруха підливала масла у вогонь: їла її поїдом. І то не так, і туди неправильно ступила. За місяць «щасливого» сімейного життя Наталя вже на зубок вивчила, що вона нехлюя і до порядку не надається, що їсти взагалі готувати не вміє і продукти на ринку неправильно вибирає.  

Якось, чекаючи Лесика з картярського клубу до третьої ночі, Наталя уранці мало не проспала роботу. Зібралася за лічені секунди – і бігом на автобусну зупинку. А увечері її чекав сюрприз: на ліжку, яке вона не встигла застелити, стояла брудна тарілка з ложкою. Очевидно, Лесик поснідав і залишив її, а свекруха не забарилася продемонструвати невістці, що з неї нульова господиня. 

Ховаючи сльози, Наталя вибігла на двір, сіла на лавочці біля дитячої пісочниці, і дала волю сльозам. Не зчулася, як хтось підійшов і обняв її за плечі. То була сусідка Оля із квартири навпроти. 

– Що, Наталю, не дає тобі життя залізна баба? 

– Хто? – нещасна жінка підняла заплакане обличчя. 

– Та ж Дмирівна твоя. Вона директоркою у нашій школі була. То і вчителі, і учні називали її «залізною бабою». Розказували, що її благовірний злигався з молодою практиканткою і поїхав за нею в Крим. Відтоді Дмитрівна зненавиділа всіх жінок. Особливо це відчулося, як вона стала директоркою. Такої плинності кадрів не було ніде – молоді вчительки просто не витримували її терору. Вона вже десять років на пенсії, але з усіма сусідами на ножах. Бо і далі почувається великою начальницею. Може будь-кого принизити чи висварити.  

Наталя працювала у кафе мало не до самих пологів – не хотіла залишатися сам на сам зі свекрухою. Та не змінилася і після народження Владика. Бабусиного інстинкту вона, вочевидь, не відчула, навпаки, дитина їй весь час заважала. Кожен ранок починався з того, що вона з обкручеою головою виходила зі своєї кімнати і скаржилася, що знову не виспалася через дитячий плач.  

Коли Наталя якось попросила її посидіти з онуком, поки вона збігає за молоком, та аж руками замахала:  – Ні в якому разі.  Краще я сама піду в магазин. Тим більше, що лікар прописав мені прогулянки парком.  

Але наприкінці місяця мамця передала Наталі якийсь папірчик:  «Я тут розписала усі покупки, що зробила для тебе. Тут і молоко, і кефір, і масло. Там унизу сума, яку маєш мені повернути».  

Наталя не могла дочекатися весни, щоб поїхати хоч на трохи до своїх батьків. Ті рідко приїжджали. Залізна баба віднадила їх своєю «гостинністю».  – Донечко, як ти змарніла, – перше, що сказала мама, коли зустріла її з автобуса. 

Наталя кинулася мамі в обійми і розплакалася – вона вже відвикла від нормальних людських стосунків. – Я там чужа, так і не стала своєю, мамо. Лесик робить, що хоче, а свекруха їсть поїдом щодня. Не знаю, чи довго так витримаю. Просвітку не видно.  

– Це тобі, доню, не видно. А в Бога на кожного з нас є свій план. Повір мені, все в один мент може змінитися.  

Мама наче у воду дивилася. Місяців через три на їхню тернопільську квартиру завітав Наталин тато і сказав, що поспішає на вокзал, бо має зустріти свого друга Романа. Той, після того, як овдовів, вирішив повернутися в Україну. Спочатку погостює в них, а потім поїде до сестри в Козову. Наталя кинулася на кухню – хотілося гарно почастувати дорогого гостя, бо свого хресного тата вона не бачила вже багато років. Залізній бабі це не сподобалося. І вона, грюкнувши дверима, зачинилася у своїй кімнаті. Але, варто було гостеві переступити поріг і голосно привітатися, як Ганна Дмитрівна прочинила свої двері, а потім і випливла в коридор. 

– Романе, це ти? – спитала тихо, ніби не своїм голосом. 

– Я… Ну і зустріч! Думав, Ганнусю, що ми вже ніколи не побачимося. То, виходить, що ти – мама Наталиного чоловіка?  

– Та виходить. А твої діти вже одружені? 

– Бог нас дітьми не обдарував. А недавно і Марію свою я поховав. Можу тільки по-доброму порадіти, що у тебе уже і внук є. 

– Лесику, познайомся, Роман – друг моєї юності. Можна сказати, перше моє кохання, – ошелешила вона свого сина, що саме заходив. 

– Та який же він Лесик – Олексій. Уже ж дорослий чоловік, – забасував Роман. – Ну що ж, Олексію, будемо знайомитися.  

Якби Наталі хто раніше сказав, що життя може так ураз змінитися, вона ніколи би не повірила. Хресний приїжджав до них часто, щоразу, як зустрічався з ріелторами, бо шукав собі гарну квартиру в Тернополі. З появою Романа в їхньому домі ніби ангел пролетів. Ганна Дмитрівна із залізної баби перетворилася на ніжну жінку і дбайливу бабусю. 

Лесик, тобто Олексій, перестав ходити у картярський клуб. Роман, дізнавшись про істинну причину, чому молоде подружжя не скористалося його подарунком і не приїхало в гості, сам запропонував Олексію зіграти з ним в покер на бажання. Але умова була залізобетонна: якщо Олексій виграє, Наталин хресний купить йому «лендкрузера», якщо ж програє, той назавжди забуде про карти. Спокуса була надто велика, щоб відмовитися. Олексій програв. А в результаті виграли всі, особливо Владик, бо тепер татусь проводить із сином увесь свій вільний час. А мама, дивлячись на них, завжди усміхається. 

Вчора, вкладаючи його в ліжечко, сказала, що, якщо Владик і далі буде таким слухняним, то лелека принесе йому сестричку. І вони відразу після ремонту переберуться на нову квартиру, а на цій залишиться бабуся з дідусем Романом. Владик після того довго роздумував: звідки той лелека дізнається, що він – слухняний? Хто йому про це скаже, якщо вони переїдуть на нову квартиру? Напевно, дідусь і бабуся.  

Валентина ЖДАН 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували